ФЕНОМЕН ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ ПРЕСИ
ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст.


С. Кость[1]
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна, e-mail: admgrf@franko.lviv.ua



У дру­гій по­ло­ви­ні 30-х рр. З.Пеленський пи­сав у стат­ті “Покли­кання укра­їн­сь­кої га­зе­ти” про не­об­хід­ність ство­рен­ня “з на­шої на­ці­о­наль­ної пре­си як­най­більш мо­гу­чий та по­зи­ти­в­ний еле­мент на­шо­го су­ча­с­но­го на­ці­о­наль­но­го жит­тя” (4). Якою ак­ту­аль­ною і якою неймо­ві­р­ною та гір­кою є ця ду­м­ка про пре­су як про еле­мент на­ці­о­наль­но­го жит­тя сьо­го­д­ні, ко­ли укра­їн­сь­ка на­ці­о­наль­на пре­са — то ли­ше кіль­ка від­со­т­ків від ті­єї пре­си, що ви­хо­дить дру­ком у не­за­ле­ж­ній Укра­ї­ні...

Майже через сорок років тому І.Кедрин говорив у доповіді на III кон­гресі СКВУ про пресу як про чинник формування політичної дум­ки (3).

Пре­са як еле­мент на­ці­о­наль­но­го жит­тя, як чин­ник цьо­го жит­тя, як дер­жа­во­т­вор­чий чин­ник — ці­ка­ва те­ма для роз­ду­мів. У зв’яз­ку з цим ав­тор стат­ті при­га­дує, як на по­ча­т­ку 70-х йо­му, жу­р­на­лі­с­то­ві-­по­ча­т­кі­в­це­ві, стар­ший і до­свід­че­ний ко­ле­га ви­пра­в­ляв сло­во “чин­ник”. Ар­гу­мен­ту­вав про­с­то. По-­пер­ше, “чинник” — це сло­во на­­ці­о­на­лі­с­ти­ч­не (і по­си­ла­в­ся на при­клад “Українського сло­ва”, пу­б­лі­ка­ції яко­го я не чи­тав), по-­дру­ге, ра­див шу­ка­ти щось бли­ж­че і зро­зу­мі­лі­ше — роль (най­ча­с­ті­ше), ін­ст­ру­мент, зна­ря­д­дя. Без су­м­ні­ву, про­б­ле­ма не мо­в­на (до­кла­д­ні­ше, не ли­ше мо­в­на), во­на має ра­д­ше по­лі­тич­ний ха­ра­к­тер і сто­су­є­ть­ся при­ро­ди пре­си — її су­ті, при­зна­чен­ня, фун­к­цій. “Роль пре­си у…” — та­ке фор­му­лю­ван­ня без­пе­ч­ні­ше, бо роль не мо­же ви­й­ти за пе­ре­дба­че­ні сце­на­рі­єм рам­ки, за ме­жі чі­т­ко ви­пи­са­но­го, на­кре­с­ле­но­го, вка­за­но­го. Тут пра­к­ти­ч­но не­ма мі­с­ця для роз­ду­мів, су­м­ні­вів, по­ле­мі­ки і дис­ку­сії, ім­п­ро­ві­за­ції і фан­та­зії. Як ка­жуть, “крок лі­во­руч, крок пра­во­руч…”. Ін­ша річ — “чинник”, що зму­шує ду­ма­ти над при­чи­ною яви­ща, про­це­су і т. ін., що зму­шує шу­ка­ти твор­чі пер­в­ні, ак­ти­в­ну твор­чу при­ро­ду чо­гось, у да­но­му ра­зі пре­си.

На на­шу ду­м­ку, ми сьо­го­д­ні уни­ка­є­мо об­го­во­рен­ня пи­тань про мі­сію укра­їн­сь­кої пре­си, про її на­ці­о­наль­ну від­по­ві­даль­ність у роз­в’я­зан­ні пи­тан­ня: ко­му пре­са по­вин­на слу­жи­ти — дер­жа­ві чи су­с­пі­ль­с­т­ву, від­да­є­мо пе­ре­ва­гу остан­ньо­му, не зда­ю­чи со­бі спра­ви з то­го, що це — не на­ція, що по­нят­тя “суспільства” ра­д­ше узго­джу­є­ть­ся із лі­бе­ра­лі­с­ти­ч­ним сві­то­сп­рий­ман­ням. Що ін­тереси на­ції і су­с­пі­ль­с­т­ва не є то­то­ж­ни­ми.

Вирішуючи зга­да­ні те­о­ре­ти­ко-­ме­то­до­ло­гі­ч­ні і пра­к­ти­ч­ні про­б­леми, можна було б вдатися до за­галь­ної, і іс­то­рії пре­си зо­кре­ма, але ми — уч­ні не­зді­б­ні, ми її зна­є­мо, про­те не ро­би­мо пра­к­ти­ч­них ви­снов­ків.

У цьо­му від­но­шен­ні мо­же до­по­мо­г­ти до­свід за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кої пре­си пер­шої по­ло­ви­ни ХХ ст., яви­ще уні­каль­не в на­шій но­ві­т­ній іс­то­рії. Де­хто із су­ча­с­них ві­т­чи­з­ня­них іс­то­ри­ків схи­ль­ний за­пе­ре­чу­ва­ти спе­ци­фі­ч­ність, ска­жі­мо так, іс­то­рії за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­ких зе­мель, що є, по су­ті, за­пе­ре­чен­ням дум­ки про Га­ли­чи­ну як про “укра­їн­ський П’є­монт”. Так, Я.Грицак пи­ше: “За­хід­на Укра­ї­на не є ста­лим іс­то­ри­ч­но-­ге­о­г­ра­фі­ч­ним по­нят­тям. Най­про­с­ті­ше озна­­­чи­ти цей ре­гі­он мо­ж­на як зе­м­лі, що до 1939 р. пе­ре­бу­ва­ли під вла­дою Ро­сії і Ра­дян­сь­ко­го Со­ю­зу” (2; 186). Але це спра­в­ді ли­ше кон­с­та­та­ція і є ли­ше од­ні­єю із ха­ра­к­те­р­них осо­б­ли­во­с­тей іс­то­ри­ч­но­го про­це­су, що від­бу­вав­ся на за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­ких зе­м­лях, а в та­ко­му кон­те­к­с­ті це не ві­до­бра­жає су­ті яви­ща як фе­но­ме­ну бут­тя і як на­у­ко­вої про­б­ле­ми. В за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кій пу­б­лі­ци­с­ти­ці пер­шої по­ло­ви­ни ХХ ст. май­же всі ві­до­мі пу­б­лі­ци­с­ти цю про­б­ле­му по­ру­шу­ва­ли, пи­шу­чи про Схід і За­хід Укра­ї­ни (Д.Донцов, І.Кедрин, М.Лозинський, О.Назарук, З.Пеленський), і іг­но­ру­ва­ти цей факт бу­ло б не ко­ре­к­т­но. В уся­ко­му ра­зі, ми мо­же­мо го­во­ри­ти про фе­но­мен за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кої пре­си (ви­сло­ви­мо од­не за­сте­ре­жен­ня — у ба­га­тьох ви­пад­ках — це, по су­ті, га­ли­ць­ка пре­са як її кві­н­те­се­н­ція), оскіль­ки ми вва­жа­є­мо, що ця пре­са спра­в­ді ма­ла ці­лу ни­з­ку спе­ци­фі­ч­них рис і осо­б­ли­во­с­тей, су­ку­п­ність яких і дає мо­ж­ли­вість до­слі­джу­ва­ти її як ці­лі­с­ність, що від­зна­ча­є­ть­ся пе­в­ною ви­ня­т­ко­ві­с­тю. Але ми не вва­жа­є­мо, що ця ці­лі­с­ність бу­ла ме­ха­ні­ч­ною, од­но­рі­д­ною, од­но­ти­п­ною. Бу­ла ж рі­з­ни­ця, ска­жі­мо, між пре­сою За­кар­пат­тя, Во­ли­ні, Бу­ко­ви­ни і пре­сою Га­ли­чи­ни, між пре­сою ле­галь­них укра­їн­сь­ких пар­тій і пре­сою укра­їн­сь­ких на­ці­о­на­лі­с­тів, які пе­ре­бу­ва­ли у під­піл­лі. Ця рі­з­ни­ця по­мі­т­на на­віть се­ред ви­дань од­но­го ти­пу. Для нас, у да­но­му ра­зі, ва­ж­ли­ві­ше те, що бу­ло спі­ль­ним, ви­зна­чаль­ним, що ві­до­бра­жа­ло ос­но­в­ну тен­де­н­цію іс­то­ри­ч­но­го роз­ви­т­ку, ево­лю­цію укра­їн­сь­кої ідеї.

Спро­бу­є­мо опи­са­ти кіль­ка най­ва­ж­ли­ві­ших осо­б­ли­во­с­тей за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кої пре­си, що у су­ку­п­но­с­ті й да­ють під­ста­ви го­во­ри­ти про її фе­но­мен. Ця пре­са фун­к­ці­о­ну­ва­ла в ме­жах кіль­кох дер­жав, що від­рі­з­ня­ли­ся за сво­їм по­лі­тич­ним уст­ро­єм. Як­що в Ав­с­т­ро-­Уго­р­щи­ні і Че­хо-­Сло­вач­чи­ні ці умо­ви мо­ж­на на­зва­ти більш-­менш спри­я­т­ли­ви­ми, то в Ру­му­нії — ні. У По­ль­щі тра­ди­цій­но зав­жди бу­ли си­ль­ни­ми ан­ти­ук­ра­їн­сь­кі на­ст­рої. За ча­сів ні­ме­ць­кої оку­па­ції — теж, оскіль­ки пі­с­ля про­го­ло­шен­ня ак­ту 30 чер­в­ня 1941 ро­ку Ні­ме­ч­чи­на ос­та­то­ч­но пе­ре­ста­ла за­гра­ва­ти з укра­ї­н­ця­ми. В умо­вах мо­с­ков­сь­ко-­біль­шо­ви­ць­ко­го то­та­лі­та­ри­з­му посту­по­во не ста­ло мі­с­ця для укра­їн­сь­кої на­ці­о­наль­ної пре­си. Зро­зу­мі­ло, що со­ці­аль­но-­по­лі­ти­ч­ні умо­ви фун­к­ці­о­ну­ван­ня зу­мо­в­лю­ва­ли і ха­ра­к­тер укра­їн­сь­кої пре­си, фор­ми, ме­то­ди про­па­ган­ди­ст­сь­кої ді­я­ль­но­с­ті.

За­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­ка пре­са ма­ла за­га­лом ре­гі­о­наль­ний ха­ра­к­тер. Ска­жі­мо, пре­сі із Кар­пат­сь­кої Укра­ї­ни чи Бу­ко­ви­ни важ­ко бу­ло ді­с­та­ти­ся на Во­линь, оскіль­ки ці укра­їн­сь­кі зе­м­лі на­ле­жа­ли до рі­з­них дер­жав, але й укра­їн­сь­кій пре­сі зі Схі­д­ної Га­ли­чи­ни поль­сь­ка вла­да у між­во­єн­но­му два­д­ця­ти­річ­чі не до­зво­ля­ла пе­ре­ти­на­ти т.зв. “сокаль­сь­кий кор­дон”, щоб ді­с­та­ти­ся на Во­линь. Це ма­ло пе­ре­шко­ди­ти по­ши­рен­ню “шкідливих” ідей. Зре­ш­тою, не­зва­жа­ю­чи на ре­гі­о­наль­ний ха­ра­к­тер, за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­ка пре­са не втра­ча­ла со­бо­р­ни­ць­ко­го ду­ху і ду­ман­ня. Зре­ш­тою, бу­ли ви­дан­ня, які зна­ли скрізь, — “Діло”, “Літе­ратурно-науковий ві­с­т­ник”. Не зна­ла кор­до­нів і під­пі­ль­на пре­са укра­їн­сь­ких на­ці­о­на­лі­с­тів.

За­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­ка пре­са бу­ла до­б­ре стру­к­ту­ро­ва­на (йде­ть­ся про Схі­д­ну Га­ли­чи­ну, бо пре­са і Во­ли­ні, і Бу­ко­ви­ни, і Кар­пат­сь­кої Укра­ї­ни не ма­ла по­в­ної стру­к­ту­ри). Су­ча­с­ні те­о­ре­ти­ки укра­їн­сь­кої пре­си чо­мусь схи­ль­ні по­слу­го­ву­ва­ти­ся по­нят­тям “класифікація”, а не — “структура”, не зда­ю­чи со­бі спра­ви з то­го, що це не­то­то­ж­ні по­нят­тя, не ро­зу­мі­ю­чи, що ана­ліз стру­к­ту­ри біль­шою мі­рою ві­до­бра­жає рі­вень (су­с­пі­ль­но-­по­лі­ти­ч­ний, еко­но­мі­ч­ний, ін­те­ле­к­ту­аль­ний, куль­ту­р­ний, мо­раль­ний) су­с­пі­ль­с­т­ва, оскіль­ки ко­жен ва­ж­ли­вий вид жит­тє­ді­я­ль­но­с­ті ви­ма­гає ін­фор­ма­цій­но-­іде­о­ло­гі­ч­но­го за­без­пе­чен­ня. До ре­чі, ана­ліз стру­к­ту­ри сьо­го­д­ні­ш­ньої укра­їн­сь­кої пре­си і пре­си за­га­лом в Укра­ї­ні дав би змо­гу дій­ти ду­же ці­ка­вих ви­снов­ків про стан на­ці­о­наль­но­го жит­тя. У роз­ви­ну­то­му су­с­пі­ль­с­т­ві, у кон­с­ти­ту­цій­ній дер­жа­ві не мо­же бу­ти не­за­по­в­не­них су­с­пі­ль­них ніш. Укра­їн­сь­ка гро­ма­да Схі­д­ної Га­ли­чи­ни, від­чу­ва­ю­чи пі­с­ля рі­шен­ня Ра­ди ам­ба­са­до­рів що­раз біль­шу за­гро­зу ко­ло­ні­за­ції і по­ло­ні­за­ції краю, на­ма­га­ла­ся ста­ти, об­ра­з­но ка­жу­чи, “державою в дер­жа­ві”. Пі­ді­рва­ти її міць — це бу­ло спра­в­ж­ньою ме­тою “пацифікації” 1930 ро­ку, не ка­жу­чи вже і про пе­в­ні по­лі­тич­ні ас­пе­к­ти цьо­го га­не­б­но­го фа­к­ту. Іс­то­ри­ч­не зна­чен­ня за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кої пре­си пер­шої по­ло­ви­ни ХХ ст. по­ля­гає в то­му, що укра­ї­н­ці, чиї зе­м­лі бу­ли оку­по­ва­ні су­сі­д­ні­ми дер­жа­ва­ми, все ж зу­мі­ли до­би­ти­ся то­го, що за кіль­ка де­ся­т­ків ро­ків укра­їн­сь­ка пре­са фун­к­ці­о­ну­ва­ла не ли­ше в ко­ж­но­му ре­гі­о­ні (Бу­ко­ви­на, Во­линь, Кар­пат­сь­ка Укра­ї­на, Схі­д­на Га­ли­чи­на), а й за ме­жа­ми укра­їн­сь­ких ет­ні­ч­них зе­мель; свою пре­су ма­ли по­лі­тич­ні пар­тії, рі­з­но­ма­ні­т­ні то­ва­ри­с­т­ва й ор­га­ні­за­ції; укра­ї­н­ці до­би­ли­ся то­го, що бу­ла гі­д­но ре­пре­зен­то­ва­на їх на­у­ко­ва, куль­ту­р­на, еко­но­мі­ч­на і про­фе­сій­на ді­я­ль­ність. Укра­ї­н­ці не ма­ли тіль­ки бу­ль­ва­р­ної та по­р­но­г­ра­фі­ч­ної пре­си.

Се­ред укра­ї­н­ців на за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­ких зе­м­лях бу­ло ма­ло ба­га­тих лю­дей, які мо­г­ли би бу­ти ме­це­на­та­ми, хо­ча ві­до­мо, як ба­га­то зро­бив для куль­ту­ри і на­у­ки ми­т­ро­по­лит Ше­п­ти­ць­кий, хо­ча бу­ли й вла­с­ни­ки окре­мих ви­дань. І в По­ль­щі, і в Че­хо-­Сло­вач­чи­ні, і в Ру­му­нії тра­п­ля­ли­ся ви­пад­ки, ко­ли ви­дан­ня га­зе­ти суб­си­ді­ю­вав уряд, ці ви­дан­ня (в Ру­му­нії і По­ль­щі, як пра­ви­ло, у Че­хо-­Сло­вач­чи­ні — не так пря­мо) по­сі­да­ли про­у­ря­до­ву і уго­дов­сь­ку по­зи­цію. Ці­лу ни­з­ку ви­дань, що ви­хо­ди­ли укра­їн­сь­кою мо­вою, суб­си­ді­ю­ва­ла Мо­с­к­ва, і ці ви­дан­ня теж не мо­г­ли бу­ти ви­ра­з­ни­ка­ми укра­їн­сь­кої на­ці­о­наль­ної ідеї. Укра­їн­сь­ка на­ці­о­наль­на пре­са ви­хо­ди­ла ко­ш­том зви­чай­но­го ма­со­во­го (і не­ба­га­то­го) чи­та­ча. За­зна­чи­мо, що, на­при­к­лад, І.Тиктору вда­ло­ся поста­ви­ти на ко­ме­р­цій­ну ос­но­ву ді­я­ль­ність пре­со­во­го кон­це­р­ну “Ук­ра­їн­сь­ка пре­са”. За­га­лом, мо­ж­на ска­за­ти, що ви­дан­ня і утри­му­ван­ня пре­си бу­ли спра­вою на­ці­о­наль­ної че­с­ті. Не­зва­жа­ю­чи на вкрай не­спри­я­т­ли­ві фі­нан­со­ві і по­лі­тич­ні умо­ви, на жор­с­т­ку це­н­зу­ру (а во­на “вою­вала” на­віть із ви­дан­ня­ми для ді­тей), укра­їн­сь­ка пре­са роз­ро­с­та­ла­ся.

У роз­бу­до­ві і фун­к­ці­о­ну­ван­ні пре­си бра­ли участь у тій чи ін­шій фор­мі всі на­ці­о­наль­но сві­до­мі чле­ни укра­їн­сь­кої гро­ма­ди. Укра­ї­н­ці не ма­ли сво­їх ви­щих шкіл (окрім тих, що в пер­шій по­ло­ви­ні 20-х рр. ді­я­ли у під­піл­лі), от­же, не ма­ли ви­що­го за­кла­ду, який би го­ту­вав жу­р­на­лі­с­тів. “На жу­р­на­лі­с­тів” не вчи­ли­ся, ни­ми ста­ва­ли че­рез не­об­хід­ність по­лі­тич­ної бо­ро­ть­би, ро­зу­мі­ю­чи зна­чен­ня пре­си як ре­ч­ни­ка на­ці­о­наль­них зма­гань. Со­ці­аль­ний зріз ка­д­ро­во­го за­без­пе­чен­ня за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кої пре­си ду­же ши­ро­кий — це пра­к­ти­ч­но усі ста­ни, про­шар­ки, про­фе­сії. Це вче­ні і ду­хо­вен­с­т­во, про­фе­сій­ні ре­во­лю­ці­о­не­ри і жу­р­на­лі­с­ти, пре­д­ста­в­ни­ки ін­те­лі­ге­н­ції (вчи­те­лі, лі­ка­рі, ад­во­ка­ти, ін­же­не­ри), ін­те­лі­ге­н­ції твор­чої (по­е­ти, пи­сь­мен­ни­ки, ху­до­ж­ни­ки, ар­хі­те­к­то­ри, ком­по­зи­то­ри). Не­ма у за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кій лі­те­ра­ту­рі пи­сь­мен­ни­ка чи по­е­та, який би ті­єю чи ін­шою мі­рою не був би при­че­т­ний до жу­р­на­лі­с­ти­ки. Се­ред жу­р­на­лі­с­тів бу­ли вій­сь­ко­ві і під­при­є­м­ці. Фа­к­том є і участь у пре­сі се­лян, ре­мі­с­ни­ків, ро­бі­т­ни­ків (при­най­м­ні, як до­пи­су­ва­чів). Жу­р­на­лі­ст­сь­ка твор­чість бу­ла по­пу­ля­р­ною се­ред гі­м­на­зи­с­тів (це осо­б­ли­во сто­су­є­ть­ся чле­нів Пла­с­ту) і сту­ден­тів.

У зв’яз­ку з цим ма­є­мо під­ста­ви го­во­ри­ти про ви­со­кий ін­те­ле­к­ту­аль­ний та про­фе­сій­ний рі­вень за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кої пре­си. Її жу­р­на­лі­ст­сь­кий кор­пус дав де­ся­т­ки та­ких та­ла­но­ви­тих жу­р­на­лі­с­тів і пу­б­лі­ци­с­тів, які мо­г­ли б ста­ти окра­сою пре­си будь-­якої ви­со­ко­ро­з­ви­ну­тої єв­ро­пей­сь­кої дер­жа­ви, на­стіль­ки во­ни бу­ли ви­со­ко­ос­ві­че­ни­ми лю­дь­ми і про­фе­сій­ни­ми жу­р­на­лі­с­та­ми.

У цьо­му ж кон­те­к­с­ті мо­же­мо ве­с­ти мо­ву і про жер­то­в­ність і са­мо­по­жер­т­ву жу­р­на­лі­ст­сь­ко­го кор­пу­су за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кої пре­си. Як пре­са по­не­во­ле­но­го на­ро­ду, але та­ко­го, що збе­ріг свої дер­жа­в­ни­ць­кі іде­а­ли і на­віть під­с­ві­до­мий по­тяг до во­лі, за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­ка пре­са не мо­г­ла не бу­ти в опо­зи­ції до чу­жої укра­ї­н­цям дер­жа­ви. Зві­д­си — пе­ре­слі­ду­ван­ня, це­н­зу­р­ні ути­с­ки, кон­фі­с­ка­ції. Зна­ч­на ча­с­ти­на укра­їн­сь­ких ви­дань не пла­ти­ла го­но­ра­рів, а за­га­лом го­но­ра­ри укра­їн­сь­ких жу­р­на­лі­с­тів важ­ко бу­ло по­рі­в­ня­ти з ти­ми, що їх отри­му­ва­ли ав­то­ри в єв­рей­сь­кій, поль­сь­кій чи ра­дя­но­філь­сь­кій пре­сі. Де­ся­т­ки ві­до­мих укра­їн­сь­ких жу­р­на­лі­с­тів пе­рейш­ли че­рез поль­сь­кі в’я­з­ни­ці. Пі­с­ля вбив­с­т­ва Б.Пєрацького вла­да “відкрила” кон­цен­т­ра­цій­ний та­бір у Бе­ре­зі Кар­ту­зь­кій.

Жер­то­в­ність жу­р­на­лі­ст­сь­ко­го кор­пу­су по­ля­га­ла у слу­жін­ні укра­їн­сь­кій ідеї на­віть із не­без­пе­кою для сво­го жит­тя. Це сто­су­є­ть­ся і тих, хто тво­рив без­по­се­ре­д­ньо ле­ген­ду Укра­їн­сь­ких сі­чо­вих стріль­ців, і тих, хто про­тя­гом між­во­єн­но­го два­д­ця­ти­літ­тя по­бу­вав у поль­сь­ких в’я­з­ни­цях. Але най­біль­шою мі­рою це сто­су­є­ть­ся жу­р­на­лі­с­тів укра­їн­сь­ко­го зброй­но­го під­піл­ля 40-50-х рр., жу­р­на­лі­с­тів ОУН-УПА-УГВР. Тво­ри­ли цю жу­р­на­лі­с­ти­ку та­ла­но­ви­ті й іно­ді зо­всім мо­ло­ді лю­ди, що за ін­ших об­ста­вин мо­г­ли б фор­му­ва­ти ін­те­ле­к­ту­аль­ний по­те­н­ці­ал на­ро­ду. Са­ме во­ни ста­ли осо­би­с­то­с­тя­ми та­ко­го фор­ма­ту, що й не да­ють на­ро­ду пе­ре­тво­ри­ти­ся в без­ли­ку ма­су, в на­товп.

Се­ред за­ру­бі­ж­них до­слі­д­ни­ків, які вивча­ли про­б­ле­ми і до­свід укра­їн­сь­ко­го ви­з­во­ль­но­го ру­ху 40-50-х рр., є й Дж.Армстронг, який опу­б­лі­ку­вав стат­тю “Героїч­не і люд­сь­ке: спо­гад про укра­їн­сь­ких на­ці­о­наль­них про­ві­д­ни­ків 1941-1945 рр.”. Бо­ро­ть­­ба про­ти ні­ме­ць­ких і мо­с­ков­сь­ких оку­пан­тів да­ла ду­же ба­га­то при­кла­дів ге­ро­ї­з­му, са­мо­від­да­но­с­ті, са­мо­по­жер­т­ви. Дж.Арм­стронг спра­ве­д­ли­во пи­ше: “Роман­тизм на­­ці­о­наль­них ру­хів при­зво­дить до осо­б­ли­во­го на­го­ло­шен­ня ін­ди­ві­ду­аль­но­го ге­ро­ї­з­му, ге­рой ві­ді­грає над­з­ви­чай­но ва­ж­ли­ву роль, як мо­дель для со­ці­а­лі­за­ції но­во­го по­ко­лін­ня” (1; 101).

Дж.Армстронг об­рав п’я­тьох лю­дей укра­їн­сь­ко­го ви­з­во­ль­но­го ру­ху, які, на йо­го ду­м­ку, уо­со­б­лю­ва­ли рі­з­ні ти­пи ге­ро­ї­з­му, — це Т.Бульба-Боро­вець, Я.Стецько, М.Лебедь, А.Мельник, В.Кубійович (у та­кій по­слі­до­в­но­с­ті про них він пи­ше). На той час, ко­ли він зби­рав ма­те­рі­ал, уже по­мер ми­т­ро­по­лит Ан­д­рей, го­ло­в­но­ко­ман­ду­вач УПА Р.Шухевич за­ги­нув, а С.Бандера, як пи­ше Дж.Армстронг, ухи­ля­в­ся від зу­стрі­чі, оскіль­ки за ним постій­но по­лю­ва­ли мо­с­ков­сь­кі аген­ти.

Дж.Армстронг роз­по­ві­дав про во­ж­дів, але за­ли­ша­ли­ся ще ти­ся­чі і де­ся­т­ки ти­сяч тих, хто й був но­сі­єм цьо­го ма­со­во­го ге­ро­ї­з­му. Бу­ли й ті кіль­ка де­ся­т­ків жу­р­на­лі­с­тів укра­їн­сь­ко­го зброй­но­го під­піл­ля, які пи­са­ли не ли­ше чо­р­ни­лом, а й вла­с­ною кро­в’ю. Р.Рахманний опу­б­лі­ку­вав стат­тю під про­мо­ви­с­тою на­звою “Кров і чо­р­ни­ло” (5). Ще й сьо­го­д­ні чи­та­ць­кий за­гал знає іме­на ли­ше най­більш ві­до­мих пу­б­лі­ци­с­тів укра­їн­сь­ко­го зброй­но­го під­піл­ля — П.Полтави, О.Дякова, Дм.Маївського, Р.Во­ло­шина, Я.Бусола. У зга­да­ній стат­ті Р.Рахманний пи­ше: “…завжди в іс­то­рії всіх на­ро­дів, от­же і укра­їн­сь­ко­го, бу­ли два ти­пи лю­дей з про­ти­ле­ж­ни­ми поста­ва­ми до сво­го су­ча­с­но­го.

Бу­ли і є т.зв. “обережні чи роз­ва­ж­ні”… Бу­ли і зав­жди бу­дуть “голови ша­ле­ні, що вчу­ва­ю­ть­ся у те­ми жит­тя су­ча­с­но­го, пе­ре­жи­ва­ють йо­го всі­ма фі­б­ра­ми своєї ду­ші, на ґрун­ті до­сві­ду ми­ну­ло­го ви­рі­шу­ють те су­ча­с­не” (5; 40-41). І да­лі: “Україн­сь­кий на­род у сво­їй ос­но­в­ній ма­сі під­три­мав “шалену” бо­ро­ть­бу на два фро­н­ти і став­ку на вла­с­ні си­ли — при­йняв її як свою і кро­в’ю ти­сяч оди­ниць освя­тив її, а на­сту­п­ні кро­ки і роз­ви­ток по­дій ви­пра­в­да­ли це рі­шен­ня.

Укра­їн­сь­ка са­мо­стій­ни­ць­ка пре­са в ті ро­ки не­сла май­же весь тя­гар роз­ро­б­лен­ня і про­па­гу­ван­ня ос­но­в­них ідей ви­з­во­ль­ної бо­ро­ть­би і при­ще­п­лен­ня їх на­род­ним ма­сам. В умо­вах про­ти­на­ци­ст­сь­кої бо­ро­ть­би… ця пре­са ви­ко­ну­ва­ла обо­в’я­зок: бу­ти со­ві­с­тю сво­го на­ро­ду і йо­го сві­до­мі­с­тю — дзе­р­ка­лом су­ча­с­но­с­ті” (5; 42).

Сві­до­мі­с­тю і со­ві­с­тю укра­їн­сь­ко­го на­ро­ду зав­жди бу­ла і вся на­ці­о­наль­но сві­до­ма за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­ка пре­са. І це ще од­на ва­ж­ли­ва її ри­са — за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­ка пре­са ні­ко­ли не бу­ла про­с­тим лі­то­пи­с­цем по­дій. Для неї зав­жди бу­ло при­та­ман­ним са­мо­у­с­ві­до­м­лен­ня сво­го по­кли­кан­ня, сво­їх зав­дань і фун­к­цій. Це осо­б­ли­во ва­ж­ли­во сьо­го­д­ні, ко­ли від­бу­ва­є­ть­ся про­цес ста­но­в­лен­ня укра­їн­сь­кої пре­си в не­за­ле­ж­ній Укра­ї­ні. Сьо­го­д­ні мо­ж­на за­ува­жи­ти од­ну не­без­пе­ч­ну тен­де­н­цію: пра­г­нен­ня на­да­ти прі­о­ри­тет ін­фор­ма­ти­в­ній фун­к­ції, за­йня­ти по­зи­цію “третьої сто­ро­ни”, ней­т­раль­но­го су­д­ді. Зре­ш­тою, у ба­га­тьох ви­пад­ках — це ли­ше по­зі­р­на по­зи­ція, оскіль­ки ос­та­то­ч­ний ви­бір зав­жди до­во­ди­ть­ся ро­би­ти. На на­шу ду­м­ку, у той час, ко­ли пе­ред на­ро­дом постає про­б­ле­ма за­хи­с­ту своєї дер­жа­в­но­с­ті (а у нас цю про­б­ле­му ще не мо­ж­на вва­жа­ти ви­рі­ше­ною ос­та­то­ч­но), пре­са не мо­же сто­я­ти осто­ронь, не мо­же і не по­вин­на бу­ти сто­рон­нім спо­сте­рі­га­чем. Во­на по­вин­на чі­т­ко за­яви­ти про свою по­зи­цію. Це не має ні­чо­го спі­ль­но­го, до ре­чі, з яки­мись об­ме­жен­ня­ми сво­бо­ди твор­чо­с­ті жу­р­на­лі­с­та, із за­пе­ре­чен­ням пра­ва на осо­би­с­ту ду­м­ку. Зро­зу­мі­ло, ми ма­є­мо на ува­зі пре­су укра­їн­сь­ку, на­ці­о­наль­но сві­до­му.

За­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­ка пре­са зав­жди бу­ла не ли­ше дзе­р­ка­лом жит­тя, не ли­ше со­ві­с­тю і сві­до­мі­с­тю на­ро­ду. Во­на бу­ла ча­с­ти­ною йо­го куль­ту­ри ду­хо­в­ної і по­лі­тич­ної, і ві­до­бра­жа­ла ті “вічні” про­б­ле­ми укра­їн­сь­кої іс­то­рії, що хви­лю­ють нас і сьо­го­д­ні. Це про­б­ле­ма сві­то­гля­ду, зо­кре­ма те­о­рія укра­їн­сь­ко­го на­ці­о­на­лі­з­му, Укра­ї­на і Ро­сія, Укра­ї­на і Єв­ро­па, на­ці­о­наль­на єд­ність, “малоросійство” і не­об­хід­ність ви­хо­ван­ня укра­ї­н­ця но­во­го ти­пу, Схід і За­хід Укра­ї­ни, іс­то­ри­ч­на мі­сія Укра­ї­ни на Схо­ді Єв­ро­пи, ви­крит­тя ім­пе­рі­а­лі­с­ти­ч­ної по­лі­ти­ки і хво­ро­б­ли­во­го “месіанства” Мо­с­к­ви. Це сто­­су­є­ть­ся і ни­з­ки про­фе­сій­них пи­тань те­о­рії і пра­к­ти­ки жу­р­на­лі­с­ти­ки (про­б­ле­ма сво­бо­ди, на­ці­о­наль­ної від­по­ві­даль­но­с­ті, про­фе­сій­ної ети­ки, бо­ро­ть­би за ін­фор­май­цій­ний про­с­тір). За­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кі пу­б­лі­ци­с­ти (у пер­шу чер­гу, С.Бандера, Ю.Васси­ян, Д.Донцов, І.Франко) ви­сло­ви­ли чи­ма­ло ду­мок і про­ро­чих пе­ре­дба­чень, що сьо­го­д­ні спра­в­джу­ю­ть­ся. Це дає під­ста­ви го­во­ри­ти про за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­ку пре­су не про­­с­то як про сто­рін­ку ми­ну­ло­го. Її іс­то­ри­ч­не зна­чен­ня, її не­ско­ро­ми­ну­чість ак­ту­а­лі­зу­є­ть­ся на­шим сьо­го­ден­ням.

Роз­ви­ток за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кої пре­си зав­жди був ті­с­но по­в’я­за­ний із роз­ви­т­ком по­лі­тич­ної ду­м­ки. У се­ре­до­ви­щі за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кої пу­б­лі­ци­с­ти­ки (Ю.Бачинський, І.Франко, пу­б­лі­ци­с­ти “Молодої Укра­ї­ни”, зго­дом — Д.Дон­цов) від­но­ви­ла­ся ідея укра­­ї­н­сь­кої дер­жа­в­но­с­ті. По-­рі­з­но­му го­во­ри­ли про шлях укра­їн­сь­кої пре­си — як про важ­кий, те­р­ни­с­тий, як про шлях бо­ро­ть­би. Остан­ня ха­ра­к­те­ри­с­ти­ка — най­до­кла­д­ні­ша. Шлях за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кої пре­си пер­шої по­ло­ви­ни ХХ ст. — це шлях бо­ро­ть­би за укра­їн­сь­ку ідею. Цей шлях по­чи­на­в­ся із про­го­ло­шен­ня ідеї дер­жа­в­но­с­ті, по­чи­на­в­ся сло­вом, а фор­маль­но за­вер­ши­в­ся чи­ном, зброй­ною бо­ро­ть­бою як у ро­ки Дру­гої сві­то­вої вій­ни, так і в по­во­єн­ні ро­ки на оку­по­ва­них укра­їн­сь­ких зе­м­лях. Ми ска­за­ли — “формально”, бо на­сп­ра­в­ді за­вер­шен­ня цьо­го пе­рі­о­ду — це від­но­в­лен­ня укра­їн­сь­кої дер­жа­в­но­с­ті у 1991 ро­ці.

… Є.Чикаленко пи­сав про Га­ли­чи­ну по­ча­т­ку сто­літ­тя: “Тоді Га­ли­чи­на бу­ла для нас зраз­ком бо­ро­ть­би за своє на­ці­о­наль­не від­ро­джен­ня, який під­три­му­вав в нас ві­ру й на­дію на кра­ще бу­ду­че: Га­ли­чи­на бу­ла для Укра­ї­ни П’є­мо­н­том, бо до 1906 р. тіль­ки там мо­г­ла роз­ви­ва­ти­ся укра­їн­сь­ка пре­са, му­зи­ка і вза­га­лі на­ці­о­наль­не жит­тя…” (6; 336). Із ці­єю іс­то­ри­ч­ною ана­ло­гі­єю, із цим об­ра­з­ним ви­зна­чен­ням ро­лі Га­ли­чи­ни в іс­то­рії Укра­ї­ни не всі по­го­джу­ва­ли­ся і по­го­джу­ю­ть­ся, але все-­та­ки Га­ли­чи­на за­ли­ша­ла­ся укра­їн­сь­ким П’є­мо­н­том упро­довж на­сту­п­них де­ся­ти­літь. До цьо­го спри­чи­ни­ла­ся і за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­ка пре­са. У цьо­му її за­слу­га, у цьо­му по­ля­гає її фе­но­мен.

____________



1. Армстронг Дж. Героїчне і людське: спогад про українських національних про­від­ників 1941-1945 рр.// Молода Україна. — 1996.

2. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної укра­їн­сь­кої нації. — К., 1996.

3. Кедрин І. Політична думка і преса// Кедрин І. У межах зацікав­лен­ня. — Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1986.

4. Пеленський З. Покликання української газети// Свобода. — 1937. — Ч.41.

5. Рахманний Р. Україна атомного віку: есеї і статті, 1945-1986. — То­ронто, 1987. — Т.1.

6. Чикаленко Є. Спогади. — Нью-Йорк, 1955.