* * *
Коли сади каблучки з діамантів
На пальчики тендітні одягнули,
Упали стрілки серцю із курантів
І всі чуття до тебе помайнули.

Коли пташки розгойдували тишу,
Розписуючи вітру креп у ноти,
Збагнула, що у пам’яті залишу
Навік недоціловані скорботи.

Коли поля свої зелені вії,
Прокинувшись, із росами умили,
Ти розігнав, неначе хвилі, мрії
І муки весла по воді забили.