"Реакція на дотики музики, тієї що не знає меж"

Зелений простір: вгору, вниз - усюди. І ліс, наповнений промінням. Десь поблизу біжить струмок, а біля нього
навколішках отець сидить і пошепки мовчить -
сміється з нього.

Проміння грає у воді, у листях, в бороді
отця:
я до вінця піду лиш після того, як ти побачиш чи позичиш цього.

Весняна прохолода.. як голос. - Істина у голосних, свобода серця провіснИк.

А старець вже сміється смішно, запрошує мене присісти
поряд.
Його голос
насмішливий, стрімкий,
спокійний, щирий та простий. - 
Пусти мене чи відпусти.

І я щаслива. Трошечки боюся,
тієї істини і вусів. -

Він чоботом своїм відіграває ритм.