Овва, я стаю речовиною! Пальця у рота поклавши, - перевтома така, що вихаркати, (вихаркати!) скоріше хочеться, осілу десь у горлі кров стару, вже згорнуту – спостерігаю відсторонено за змінами на небосхилі. Сьогодні затінок приємний. День кінчається, а в голові дурна думка крутиться. І вже свідомість вчепилась в неї по-нездоровому якось, - не пропустити останнє світло! Не пропустити останній зблиск на заході. Стоїть перед очима, стерво, як в якомусь фільмі – а може дійсно бачила?. – картинка: сонце сідає, і остання його крапля, останній промінь, так зблискує, (ну явно перебільшено! пере-зограно), і догорає. Назавжди. Ніби для мене б те щось значило. – Дурня.
І в голову полізли коні. Скоріше не коні, а їх голови, великі ротяки, (ну можуть же у пана Режисера риби по небу плавати, чого ж я собі кінських ротяк дозволити не можу?), фиркають, шкіряться, з чітко промальованими волосинками, близько так - а зуби! - як зйомки у 3Д мене обступили з усіх сторін. Мені подобалось, чого брехати. Аж задивилася. А сонце, тим часом, перед очима блимнувши втрете, спокійненько собі зайшло. І в небо полізли сизі хмарки, що раптом у превеликій кількості виокремилися, - сизе таке все таке, сіре, димне! Повітря стало прохолоднішим – чи то просто вітерець дмухнув? – Он-гарно!