ДУХОВНАЯ СЛЕПОТА И ПРАВОСЛАВНАЯ РЕЛИГИОЗНОСТЬ - СЛОВО МИТРОПОЛИТА АЛЕКСАНДРА ДРАБИНКО |
+++
+++
+++
http://www.preobraz.kiev.ua/2015/05/slovo-mytropolyta-oleksandra-na-nedilyu-pro-slipoho-2/
Слово митрополита Олександра на Неділю про сліпого
[300x300]Сьогоднішня оповідь про сліпого — гарний привід для нас замислитися над нашим життям, над нашою долею, майбутнім нашої Церкви.
«Царство Небесне, — говорить Христос, — подібне до купця, який шукає добрі перли, і, знайшовши одну коштовну перлину, йде і продає все, що має, і купує її» (Мф. 13, 45–46). Східне, православне передання — це дійсно скарб, це дійсно «коштовна перлина», заради якої хочеться відмовитися від усього іншого. Але у того, хто володіє таким скарбом, є й свої спокуси. Віками оберігаючи дорогоцінні перлини православ’я, ми ризикуємо перетворитися на «скупого лицаря». Перетворитися на людину, яка відмовилася від ближніх, суспільства, Божого світу не заради Христа, а задля споглядання краси та величі своєї конфесійної традиції…
Сучасна Українська Православна Церква — це єдина в Україні церковна структура, яку визнає вселенське православ’я. Проте, володіючи скарбом канонічного визнання, ми іноді поводимося немов колективний сліпий або немов колективний сновида.
Ми вибудували власний світ і комфортно у ньому почуваємося. Наш світ — це світ молитви, впорядкованості та благочестя, світ урочистих богослужінь. День у день ми живемо за тисячолітнім літургічним календарем… Й іноді ця упорядкованість богослужбового церковного життя немовби витісняє з нашої свідомості пам’ять про реальний світ, у якому ми всі живемо.
Євангельський сліпий був сліпим від народження, а його сліпота таємничо пов’язана з «відкриттям Божих діл». «Учителю, — питають Спасителя учні, — хто згрішив — він чи батьки його, що сліпим народився?» Але Господь пропонує їм зовсім іншу відповідь, яка мала би зруйнувати їхнє уявлення про гріх як неодмінну причину сліпоти. «Ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі».
А ми? У чому полягає причина нашої колективної сліпоти? Що це? Гріх чи особливий Божий промисел?
Під час революції гідності наша Церква змогла подолати найбільшу спокусу, яка тоді існувала. «Засудіть Майдан», — вимагали тоді від нині спочилого у Бозі Митрополита Володимира представники режиму. «Назвіть людей, що там зібралися, бунтівниками, порушниками Божих заповідей». На жаль, дехто з нас спокусився і повторював ці рекомендовані владоможцями слова. Але Церква в цілому відмовилася від цього і змогла зберегти лице.
Сьогодні ситуація, в якій ми опинилися, набагато складніша. Триває війна на Донбасі. Цю війну розв’язано ззовні. Розв’язано політиками, які вважають, що спроможні спираючись лише на ресурси власної держави, протистояти всьому світові та домогтися перегляду державних кордонів у повоєнній Європі.
«Засудіть зовнішнього агресора» — звертаються до нас, пастирів Церкви, сьогодні наші парафіяни, ближні та друзі. Не вважаю, що моральна позиція нашої Церкви зможе сьогодні зупинити агресію. Ми схильні жити у світі благочестя та молитви. А наш північний сусід нині живе у вигаданому світі, де її величі нібито загрожують інші. Як не прикро це визнавати, там вже давно не чують голосу України. Там живуть політичними міфами стосовно нашої країни. Там вірять у те, що цілісність нашої країни захищають лише «уніати» та «розкольники», від яких бороняться на Сході. Там вірять у те, що більшість нашого народу нібито чекає «визволителів». Там вірять у те, що наше з вами бажання свободи та незалежності — нібито нав’язане нам Америкою…
Правда не може змінити тих, хто не хоче її чути. Проте вона може змінити нас самих…. Від Церкви, яка повинна бути совістю країни і народу, чекають слова. Однак у відповідь – тиша. Вважаю, що варто сьогодні відмовитися від дипломатичних евфемізмів і почати говорити слово правди. Вірю в це, бо знаю, що саме цього чекає від нас, пастирів, наша паства… Вірю в це, бо знаю: почавши говорити те, що ми думаємо насправді, почавши говорити правду, ми змінимося самі.
Громадянська війна — це величезна трагедія для народу. Але сучасна війна на Донбасі не може бути визнана такою, оскільки загальновідомо, що її розв’язали та штучно підтримують ззовні. Ми народ, що живе у своїй окремій, суверенній державі. І ніколи у нас не було передумов для громадянської війни. Не може така війна розпочатись в один момент.
Наш обов’язок як пастирів — молитися за мир в Україні та зцілення громадянського конфлікту, який, на жаль, культивований ззовні, і вже існує нині між Україною та більшістю населення Донбасу. Ми визнаємо цей конфлікт і маємо робити все, щоб його припинити. Проте ми не можемо закривати очі на те, що «ополченці» так званої ДНР воюють за допомогою сучасної російської військової техніки — тактичних ракетних комплексів, танків, установок «Град» і «Смерч». Звідки це все у «народних ополченців», у вчорашніх шахтарів? Хто навчає цих донецьких ополченців і де? Інструктори звідки навчають цих людей пекельним премудростям терористичної діяльності?
Ми, звісно, можемо робити вигляд, що цього не бачимо. Але чи від Бога буде ця наша «сліпота»? Чи не зраджуємо ми свій народ, власну країну? Чи не порушуємо ми 9-ту заповідь, коли кажемо, що нинішня війна — це війна «міжусобна» або громадянська?
Російські політики та російські урядовці називають нашу Церкву «Русской Православной Церковью в Украине». А ми самі називаємо Церкву, до якої належимо, Українською Православною Церквою. Нам дорікає за цю назву суспільство. Нам щодня кажуть: «як ви можете бути Українською Церквою, тобто Церквою українського народу, коли ви зраджуєте цей народ у найтрагічніший для нього час?»
Знаючи безліч «відповідей» на подібні докори, все ж відчувається докір сумління, коли це чується. Українське суспільство сьогодні схильне до надто емоційної та не завжди справедливої реакції стосовно нашої Церкви. І щиро співчуваю клірикам нашої Церкви, які зустрічаються сьогодні з непорозумінням та агресією… Проте погоджуюся з представниками громадянського суспільства, які вважають, що війна — це загальнонаціональне лихо, і ми не маємо сьогодні права на байдужість.
У нашій Церкві дійсно «уразлива» ситуація. Наша кіріархальна влада — знаходиться у Росії.
«Нехай ваш патріарх засудить агресію Росії, хай там щось скаже» — чути емоційні докори. Але хіба уявляють собі ті, що їх виголошують, в яких реальних умовах існує нині Православна Церква в Росії? Хіба можна уявити собі рівень несвободи та авторитаризму, що панують там сьогодні?
Церковна історія знає випадки, коли на чолі Помісних церков стояли подвижники, мученики та правдолюбці, яких згодом зараховували до лику святих. Таким був святитель Іоанн Златоуст. Цей дивовижний святий мужньо повстав проти неправди імператорського двору Константинополю і помер у вигнанні, позбавлений церковної влади та єпископського сану… Таким був і Митрополит Московський Филип. Цей Божий святитель намагався зупинити терор опричників Івана Грозного і вберегти життя людей. «Ти сидиш високо на троні, — сказав святитель Филип в очі царю, — але є Всевишній, Суддя наш і твій. Як прийдеш на суд Його?» У відповідь цар позбавив Филипа сану, ув’язнив його та зрештою наказав Малюті Скуратову його задушити.
Що ми маємо сьогодні робити? Вимагати від інших подвигу або самим взяти на себе відповідальність? Роками ми перекладали свою відповідальність на «вище церковне керівництво» на несвоєчасність та неузгодженість про бажання єдності і канонічної церковної самостійності.
Чекати — справа мудра. Але не під час таких доленосних подій, які відбуваються сьогодні у житті нашого народу. У цей трагічний для України та її народу час ми просто не маємо морального права чекати «кращих часів». Війна ставить усіх нас у ситуацію нагального та негайного вибору. Бути чи не бути Україні як державі? Бути чи не бути українській самостійності? Бути або не бути аутентичній українській культурній традиції? Бути або не бути Українській Церкві?
Ніхто, крім нас самих, не дасть сьогодні відповіді на ці питання перед лицем Бога та історії. Ніхто, крім нас самих, не захистить сьогодні нашу українську землю від новітніх орд завойовників. Ніхто, крім нас самих, не зможе примирити та об’єднати сьогодні український церковний народ.
Не варто кивати головою або ображатися на Москву. Врешті-решт безпосередня канонічна відповідальність за долю та єдність українського народу лежить саме на нас — архіпастирях і пастирях Церкви, які живуть і несуть служіння на українській землі, серед українського народу.
Всі ми боїмося розколів. Усі ми прагнемо єдності, а не поглиблення конфронтації та створення нових церковних розділень. Але ми маємо усвідомити: сховатися від відповідальності сьогодні ніхто не зможе… «Це мине… Мине, як минуло й усе інше, все, що було досьогодні». Я згоден з цією біблійною мудрістю. Але хотів би нагадати деяким своїм співбратам: «минути» (як і все інше в природі) можемо і ми з вами, наш з вами авторитет, наш з вами вплив на суспільство.
Брати на себе відповідальність у кризовій історичній ситуації не хочеться нікому. «Потрібно зрозуміти, чим це все закінчиться» — сказав мені один священик. «Якщо переможе Україна, то будемо підтримувати Україну. А якщо Росія — Росію». Людина сільської вдачі та філософії, цей пастир звик мислити масштабами своєї сільської громади, де час від часу конфліктували між собою два кандидати на голову сільради. Проте ця архаїчна аграрна психологія може сьогодні погубити долю нашої Церкви. Адже ми маємо усвідомити масштаб того, що діється. Мова йде про саме існування України як держави і саме існування нашої Церкви як Церкви українського народу, Церкви, що має авторитет у суспільстві, Церкви до якої належать тисячі православних громад.
Блаженніший Митрополит Володимир часто мені говорив: «Владика, спочатку треба все обміркувати, а лише потім діяти. Сім разів поміркуй і лише потім чини». «Ваше Блаженство! — спитав я колись Старця. А є такі випадки, коли потрібно негайно діяти? — Звісно ж є, — відповів Митрополит Володимир. — От якщо, не дай Боже, трапиться війна…»
На жаль, трапилося те, що не міг уявити ані Блаженніший, ані хтось інший. Доля та зла воля — зіткнула два сусідніх народи, яких об’єднували православна віра та культурна традиція…
Що ми — архіпастирі та пастирі Церкви — маємо робити під час війни? Перше, чого від нас чекає Бог та українське суспільство, це усвідомлення власної відповідальності. Ми не маємо перекладати свою відповідальність на інших. Ми маємо нарешті «прокинутися» і зрозуміти, що наш комфортний світ — це лише ілюзія. Ми маємо «прокинутися» і зрозуміти, що Бог кличе нас до відповідальності. Ми маємо нарешті розплющити очі й побачити, що народ України чекає від нас, що ми переборемо свій конфесійний егоїзм, своє почуття ексклюзивності і зробимо крок назустріч Україні та своїм братам.
Так, на відміну від інших православних церковних ієрархів, ми маємо безсумнівний канонічний статус та перебуваємо у євхаристійному та молитовному спілкуванні з повнотою вселенського православ’я. Але не будемо робити зі своєї канонічності подобу нового старозавітнього Закону. Не будемо наслідувати релігійний формалізм фарисеїв та книжників. Відкриємо свої очі на реалії нашого історичного дня. Відчуємо власну відповідальність за майбутнє Української Православної Церкви та православ’я в Україні в цілому. Відкриємо свої обійми братам, що колись від нас відокремилися. Будемо просити у Господа, щоб Він надіслав у наші серця любов до правди та мужність її боронити.
Господи, Іісусе Христе! Доторкнися наших очей і дай нам побачити біль та потреби нашого народу. Господи! Благослови наш народ миром і церковною єдністю. Дай нам сили стати вищими від вчорашніх образ та неправд. Дай нам сили прощати і приймати прощення інших. Господи Іісусе, не зважай на наші гріхи та завжди перебувай з нами.
Христос посеред нас! І є, і буде!
17 травня 2015 р.
+++
http://www.preobraz.kiev.ua/2015/05/slovo-mytropolyta-oleksandra-na-nedilyu-pro-slipoho-2/