Paul_V_Lashkevich, +++ Реформи або загибель українського православ’я Юрій Чорноморець 6 серпня, 2014 - 10:15 Like ФОТО З АРХІВУ "ДНЯ" Все менше часу залишається до 13 серпня, коли члени Собору єпископів УПЦ вибиратимуть Митрополита Київського. Порядок виборів визнає сам Собор, але, згідно із статутом, кандидатами можуть бути лише єпископи УПЦ. Отже 13 серпня у першому турі з числа всіх єпископів шляхом рейтингового голосування оберуть трьох, кандидатури яких і будуть предметом фінального таємного голосування. За минулі тижні відбувався закономірний процес консолідації більшості навколо її лідерів — митрополитів Онуфрія та Антонія. Відчайдушна боротьба розгорнулася за третє місце. Митрополит Олександр Драбинко розраховує бути керуючим справами і де-факто главою УПЦ при митрополиті Симеоні Вінницькому. • Виклики, які стоять перед українським православ’ям — велетенські. Останній раз завдання глобального масштабу перед церковним Києвом стояли в часи Петра Могили. І тоді вдалося не лише справитись із їх вирішенням, а й сформувати успішну парадигму розвитку для всього східного православ’я на три століття вперед. До речі, митрополита Петра Могилу теж переслідували звинувачення у тому, що він агент антиукраїнської влади і його завдання — поховати Київську церкву... • Перше завдання перед УПЦ — це стати справді українською Церквою. Існує два шляхи досягнення цієї мети: революційний та еволюційний. Прибічником першого — невільним, до речі — став патріарх Філарет. Йому довелося формувати де-факто нову церкву, яка спирається на патріотичний ресурс українства та на виховані самим Філаретом професійні кадри. Ця церква вже вичерпала практично всі ресурси розвитку на власне українському патріотичному полі й досягла стелі в 4 тисячі 800 парафій, 500 тисяч вірних на недільних службах. До цього ж ресурсу українського суспільного руху можна додати Українську автокефальну православну церкву з її 1000 парафій та 200 тисячами «недільних» вірних — єдина причина існування якої окремо від УПЦ КП — несприйняття її керівництвом та рядовим складом фігури патріарха Філарета. Останній фактор може бути подоланий сьогодні, оскільки патріарх Філарет очолив церковний спротив Росії цієї весни та повністю довів, що подолав залишки психології радянського архієрея. Але чи може керівництво УПЦ покинути власну паству — а це 13 тисяч парафій та 1 млн 200 тисяч «недільних» віруючих — напризволяще, порвавши із усім минулим та сьогоденням УПЦ? Повністю очевидно, що більшість в УПЦ не готова до революційного розвитку подій. А дарувати у безпосереднє підпорядкування Москві тисячі парафій та мільйони вірних — це найбільша зрада Україні, яку тільки можна придумати. Чи є шанси на еволюційні зміни? Так. УПЦ виросла із ніші проросійської церкви, заздалегідь засудила доктрину руського світу (під іменем «політичного православ’я»). Замість революційної зміни російського церковного націоналізму на український, маємо відмову від російського націоналізму на користь чистої християнської ідентичності та українського патріотизму. Один із наслідків цілком конкретний сьогодні на Сході: замість сотень і тисяч священиків, які б підтримали сепаратизм словом і ділом (на що розраховувала РФ) маємо лише окремі випадки збройної та ідейної боротьби. При цьому сама проблема протистояння у сфері православного світогляду надзвичайно гостра: до третини російських терористів вмотивовані ідеологіями російського православ’я. Зберігаючи всередині Росії курс на розпалювання крайнього націоналізму та войовничого імперіалізму через наближених до патріарха священиків Чапліна та Смірнова, «Всемирный русский народный собор», «Союз православных братств», РПЦ фактично відштовхує від себе не лише український свідомий елемент в УПЦ, а й усе, що є живим, християнським, навіть якщо це сьогодні російськомовні та російськокультурні люди. Єдине, що може зірвати ідейний та організаційний розрив більшості із 13 тисяч парафій та мільйонів вірних із російським православ’ям, — це непрофесійна політика в релігійній сфері, намагання відразу отримати все. Здавалося б, історія із мовним питанням наприкінці лютого — на початку березня, коли недолугі дії українських політиків були використані як привід для сповзання в антиукраїнську нішу настроїв мільйонів людей на сході та на півдні мав би навчити чогось і церковників, і чиновників. Якщо ми не хочемо перетворити УПЦ на новий, але позатериторіальний «Крим», — треба вибирати еволюційний шлях розвитку і сприяти саме йому. Але хто може здійснити еволюційну трансформацію УПЦ? Питання риторичне, оскільки з усіх архієреїв лише один готовий до виконання історичних завдань такої складності. Готовий завдяки освіченості, досвіту — зокрема управлінському, готовий завдяки знанню того, чим є РПЦ зсередини. І саме тому проти нього спрямоване основне вістря бездоказової брехні, що виливається на шпальти та екрани. • Друге завдання — яке стоїть перед УПЦ — це вирішення надзвичайно складного завдання: як, стаючи все більше українською церквою, залишитися православною, тобто визнаною світовим православ’ям церквою? Патріарх Філарет, який у минулому був кращим дипломатом РПЦ, так і не зміг вирішити цього завдання. У березні цього року всі 15 предстоятелів православних церков світу, зокрема й Константинопольський патріарх, нагадали народному герою патріарху Філарету, що він має повернутися до УПЦ! І лише після єднання УПЦ КП та УАПЦ із УПЦ можливий розгляд питання про статус українського православ’я. Якщо двоє чи троє бізнесменів оголосять себе справжнім «Майкрософтом», це не означає що вони справді є такими і що хтось інший їх визнає у такій якості. Поки що УПЦ КП намагається працювати «без ліцензії» та всіх закликає до цього. Якби УПЦ сьогодні дослухалася до такого рецепту — а саме це пропонує знову УПЦ КП у Зверненні 25 липня, то більшість священиків та вірних не пішли б цим шляхом. Українське законодавство дозволяє провадити релігійну діяльність навіть без реєстрації та храмів — і безумовно, що цією можливістю скористаються якщо не всі, то практично всі. Що при цьому втратить Україна? Статус країни з високим рівнем релігійної свободи. Одним із аргументів на користь підтримки міжнародним товариством нової влади в України були гарантії релігійної свободи, особливо щодо УПЦ. Ці гарантії, згадані не лише у програмі уряду, але й у промові Президента — червона лінія для США: до її порушення Україною править ліберальний уряд, після — націоналістично-радикальний. Чи готові ми втратити значну частину міжнародної підтримки заради безнадійно провального створення «єдиної-помісної-невизнаної-ніким-у-світі-церкви»? • Абсолютно нових державних і суспільних стратегій вимагає вирішення надскладного завдання: як зберегти і розширити релігійні свободи в Україні, але при цьому досягти історичного торжества справи українського православ’я — не лише єдності, а й відродження його сили бути двигуном культурних та цивілізаційних трансформацій в Україні. Якщо сьогодні продовжувати діяти брутально і непрофесійно, розповсюджуючи міазми брехні та параноїдальних підозр у дусі 1937-го, то завтра не матимемо ні українського православ’я, ні України. Рубрика: Тема «Дня»Cуспільство Газета: №143, (2014)

(Добавил ссылку к себе в дневник)

Paul_V_Lashkevich, +++ Перспективи УПЦ 4 08 2014 | Актуальний коментар Геннадій Христокін, кандидат філософських наук Українська Православна Церква – це 52 правлячі архієреї та 22 вікарні єпископи, 13 тисяч громад (парафії та монастирі, навчальні заклади та братства). 13 серпня собор єпископів УПЦ обиратиме Київського митрополита – не просто 53-го правлячого архієрея, а і свого Предстоятеля – першого серед рівних, голову Собору та Священного Синоду. Значення цієї посади важко переоцінити. УПЦ знаходиться на роздоріжжі, і від того, хто стане її Предстоятелем, залежить не лише її можливий розвиток, а і саме виживання. Внутрішній стан УПЦ розвивалася як конфедерація єпархій, пов’язаних між собою фігурою митрополита Володимира та відсутністю необхідності проводити спільну політику. В церкві могли уживатися такі різні люди, як українофіл митрополит Софроній Черкаський, що назвав Путіна «бандитом», і майже українофоб митрополит Агафангел, який називав Галичину «другою Чечнею» та сумнівався в існуванні самого українського етносу як самостійного цілого. В часи нинішньої кризи всі єпископи зайняли українофільську позицію, русофіли із їхнім антиукраїнським світоглядом зачаїлися. Митрополит Агафангел, що роками плекав ідеї Новоросії, заборонив у себе в єпархії проповідь сепаратизму, а потім взагалі висловився у листі до новообраного Президента на підтримку єдиної соборної України. УПЦ у заявах колишнього Предстоятеля митрополита Володимира, керуючого справами митрополита Антонія, місцеблюстителя митрополита Онуфрія, Священного Синоду систематично підтримувала територіальну цілісність та суверенітет України, протестувала проти насилля щодо мітингувальників, виступала за діалог як шлях вирішення суспільних проблем, свідчила про можливість мирного розвитку України при всьому її різноманітті (оскільки і сама УПЦ є прикладом єдності не меншого різноманіття, і ВРЦіРО засвідчує можливість консенсусу – на прикладі основних християнських церков України, євреїв та мусульман). Але колись доведеться робити радикальні кроки. Існування в єдності із Московською патріархією та існування в Україні – речі вже сьогодні важко сумісні й навряд чи сумні завтра. РПЦ стає все більш радикально націоналістичною та імперіалістичною, підкоряється державі та її спецслужбам. УПЦ намагалася вижити за рахунок політики «коренізації» в Україні, а також надавши право місцевим архієреями мати власну позицію в національному питанні. Зіткнення цього вектору розвитку з ідеологією “Русского мира” привело до поразки останньої в Україні, але й сама українізація УПЦ також зупинилася. Нескінченно тримати паузу не вдасться. Потрібно вибирати: УПЦ – або своя в Україні, або представництво РФ та ідейний загін русміра. Сьогодні існує важлива причина відкласти вибір на завтра: важка ситуація на сході країни. Надати сепаратистам зайвий козир через церковні справи – доволі легко. Приклад Югославії показує, що люди можуть воювати за релігію, в яку не вірять, не менш жорстоко, ніж фанатики: потрібна лише відсутність високої загальної культури. Примирити населення сходу із Києвом можна буде за умови повного невтручання держави в релігійні справи. Трансформації УПЦ повинні бути справою самої УПЦ. Намагання усамостійнитися цілком можливо стане реальністю і на сході – через розчарування Росією. Але для цього повинен пройти певний час після завершення бойових дій, і загальна ситуація у країні в цілому та на Донбасі повинна бути стабільною. Нове керівництво УПЦ, вибране 13 серпня, повинне завоювати повну довіру вірних на сході, а центральне керівництво держави – здобути значні симпатії місцевих громадян. Основою для єдності православного сходу з основним тілом країни та Церкви може бути лише торжество загально-християнської ідентичності, вільної від всякого політичного та націоналістичного контексту. Потрібна нова православна аполітична політика: від загального культурного розвитку єпархій до активного соціального, молодіжного та місіонерського служіння. Українське православ’я для сходу повинно бути виразом православного універсалізму, а не спробою поміняти російське законництво на українське хуторянство. Російське агресивне неостарообрядництво, яке є в РПЦ, може перемогти лише євангелізм українського православ’я. Універсальність норм Нового завіту – ось на чому наголошувала і наголошує УПЦ під час всієї кризи, і що буде затребуване і завтра. Зовнішні виклики Як не парадоксально, найбільшим ворогом стабільної УПЦ стає церковна Москва. Тисячі російських найманців, ідейно виховані біляцерковними структурами, становлять сьогодні значну частину терористів на сході України. З боку РФ не зупиняються спроби дестабілізувати обстановку в усій Україні, зокрема й в УПЦ, провокуючи міжконфесійне та міжюрисдикційне протистояння. Як сьогодні знайти умиротворення «яструбів» із РПЦ, коли вже всі голуби в її керівництві випустили власні хижі пазурі? Як досягнути усамостійнення завтра? Як досягти примирення між церквами і народами післязавтра? На всі ці питання УПЦ доведеться знаходити тактичні відповіді, оскільки стратегічна оборона апріорі неможлива. Константинопольський патріархат хоче за будь-яку ціну провести всеправославний собор в 2016 році, і Україна приноситься у жертву цим амбіціям. Вселенський патріарх Варфоломій хоче увійти в підручники історії як реформатор православ’я. Патріарх Кирило теж хоче стати церковним Петром Першим, провівши вселенський собор після тисячолітньої перерви. Але Константинопольському патріарху слід замислитись: а чи буде це позитивною сторінкою історії – ввійти в неї разом із найближчим соратником “російського муссоліні” Путіна? Чи не краще прославитися вирішенням українського питання – яке на православній карті є найбільшою раною, яка, однак, може бути залікована швидше, ніж македонська чи американська? Єдина помісна Українська Православна Церква без малого може бути найбільшою Православною церквою світу: 19 тисяч парафій, 2 млн. вірних на недільних богослужіннях, 35 млн. віруючих згідно із соціологічними опитуваннями. Чи не могла б така Церква замінити РПЦ на міжнародній арені – як у сфері між православних відносин, так і у екуменічному діалозі? Так чи інакше, але зовнішньополітична стабільність сьогодні, усамостійнення завтра, впливовість післязавтра – ось чого необхідно досягати УПЦ. Все це можливо, якщо не буде руйнівної діяльності “добровільних помічників” з боку чиновників та громадських активістів, які не мають ані знань, ані практичних навичок, ані толерантності, ані розуміння складності процесів та завдань, ані відповідної інтуїції. На жаль, на початку 1990-х вже існував сумний досвід непрофесійного втручання. Тоді багатьом здавалося, що досить одного візиту до Вселенського патріарха – і українське питання буде вирішене. Досить пропаганди правильних ідей – і всі вірні їх визнають. Досить трошки тиску – і всі перейдуть у «правильну юрисдикцію»… Все це виявилося міражем – таким переконливим здалеку, і таким жорстоко розчаровуючим зблизька. Але історія вчить тому, що вона нікого нічому не навчила. Настрій у суспільстві так само рішучий в Центральній Україні, як на початку 1990-х був рішучий у Західній: автокефальна Церква – тут і зараз, «геть московського попа-колонізатора!» і т.д. Чи готова УПЦ до протистояння? Готова: на відміну від м’якого Предстоятеля Володимира нове керівництво УПЦ сповнене рішучості захищати Церкву всіма засобами. Чи готова УПЦ змінюватися, щоб викликати менше нарікань суспільства? Готова, якщо її будуть про це просити. Як ніколи раніше позиція УПЦ залежить від позитивних чи негативних суспільних очікувань. Якщо від неї не очікують проукраїнської позиції – УПЦ залишається у невизначеності. Якщо активно просять – вона займає проукраїнську позицію. На зовнішніх фронтах УПЦ тим більше буде орієнтуватися на наявність чи відсутність підтримки: якщо держава буде готова підставити власне плече і підтримати проукраїнські кроки УПЦ – вони будуть. Якщо такої готовності не буде, а далі продовжуватимуться пошуки, як би УПЦ «підставити підніжку», то як ціле ця церква і буде входити в зону «нейтралітету» та виконання дрібних прохань Москви при ігноруванні великих проектів РПЦ та РФ. Отже, дуже багато залежить від державного супроводу розвитку УПЦ, від відносин партнерства і довіри між церквою та державою, церквою і суспільством. УПЦ і так зараз важко через тиск Москви, відсутність підтримки Константинополя, удари з боку УПЦ КП, внутрішні чвари – і створювати додаткові труднощі для УПЦ означає позбавляти її внутрішньої сили та дарувати церковній та світській Москві. Виклики часу Набагато важливішими за внутрішні та зовнішні проблеми є виклики, породжені існуванням Церкви в 21 столітті, у відкритому суспільстві, яке вимагає більшої відповідності Церкви ідеалу, описаному у Новому Завіті та Священному Переданні. Ні для кого не секрет, що між ідеалом та реальністю завжди буває певна різниця. В кінці 19 століття філософи-неокантіанці вчили, що існують два види буття: 1) те, як повинно бути, або порядок цінностей, ідеалу, закону; 2) порядок реального буття, завжди пов’язаного з компромісами, відхиленнями від ідеалу, і навіть збоченнями. Російські релігійні філософи доводили, що достоїнство християнства дозволяє йому зберігатися, а недостоїнство християн слугує причиною, через яку ця релігія ще не завоювала весь світ. Людство завжди із нетерпимістю ставилося до наявності різниці між ідеалом та реальністю. Але у минулому пориви засудження церковників часто стримувалися думкою про власне недостоїнство суддів. Сьогодні цього не існує. Судді різко діляться на дві категорії. По-перше, це люди, які досягли ідеалу хоч в якійсь ступені, тому що дійсно намагаються жити морально. Вони розмірковують так: чому я можу дотримуватися моральних принципів, а священики та єпископи цього не роблять? Традиційна відповідь попів, що «всі грішні» як не ділом, то словом і помислом – людей ніскілечки не влаштовує. Коли люди бачать аморальність, гордість, гнівливу нестриманість єпископів, вони думають наступним чином: чому я можу себе стримати, а цей священик – ні? Ну а якщо єпископ, будучи монахом, не дотримується обіцянки бути бідним – а це стається часто, то повний портрет недостоїнства намальовано. По-друге, священиків та єпископів засуджують люди, які самі не є безгрішними. Їхня логіка теж проста і теж виправдана: «так, я – грішник, але ж я і не лізу в попи чи владики. Я усвідомлюю власні слабкості і живу з ними звичайним життям. А вони претендують на те, що стали людьми Бога, говорять від імені Бога – то нехай будуть не такими, як всі». Це дуже важливе судження, оскільки, починаючи з найпримітивнішої релігії, жерці повинні були бути не такими як усі. Світ ділився за першим постулатом релігійного світогляду на профанний і сакральний, звичайний і особливий, нечистий і чистий. Повинна бути певна чистота. Навіть бандити із їхньою примітивною релігійністю цінують, коли єпископ – дійсно монах, і хочуть бачити саме такого біля себе на богослужінні. Становище додатково ускладнюється тим, що людина 21 століття має гіпертрофоване критичне мислення. Сама вона може жити цілком погано, не дотримуватися жодних правил, але від такого самого ближнього і дальнього вимагає дотримання загальних норм. Цей феномен робить пустими всі надії єпископів та священників на всепрощення. Навпаки, людина 21 століття схильна перебільшувати гріховність грішників – у десятки і сотні разів. Так, один священик-педофіл із якогось американського штату у суспільній уяві може перетворитися на 400 таких грішників. І потім дуже важко переконати людей у тій правді, що відповідний грішник у цій місцевості був лише один чи що їх було лише кілька. Усі винні – якщо самі не були такими, то через мовчання, і так далі – кінця звинуваченням немає. Ця психологічна пастка скоро буде працювати і в Україні. Убезпечити церкву від тотального засудження можна лише шляхом радикальних змін на краще. Не послаблення норм, а відповідність ідеалам – ось чого чекає від церковників суспільство. При цьому сучасне інформаційне суспільство є таким парадоксальним «стіжком сіна», в якому не можна довго приховувати жодну «голку». У часи постмодерну правда вийде назовні у сотні разів швидше і частіше, ніж у традиційному чи модерному суспільстві. Єпископи та священики ще не звикли до цієї ситуації та намагаються приховати все сміття у самому будиночку. Але у тому-то й справа, що церква – це будинок, що не лише стоїть на горі посеред глобалізованого міста, а ще і має прозорі стіни. У цих умовах безсилий штучний піар. Єдиний спосіб бути успішною християнською традиційною церквою сьогодні це слова, що відповідають Євангелію; діла, породжені виконанням заповідей Нового завіту; спосіб життя, суголосний ідеалу, накресленому Христом та апостолами. Чи готова УПЦ до існування в стані прозорості під критичними поглядами всього суспільства? Більше, ніж РПЦ, менше, ніж інші українські церкви. Необхідне преображення церкви. Потрібно ставати все більш християнськими, все більш православними, все більш моральними. Суспільство оцінить прогрес у досягненні ідеалу. Не потрібно змінюватися шляхом пристосування до сучасного світу. Потрібно змінюватися шляхом більшої відповідності ідеалу. Саме цього очікує суспільство. Послаблення канонічної дисципліни для мирян – це справа майбутнього всеправославного собору. Посилення канонічної дисципліни для єпископату і священства, наведення елементарного порядку - все це справа самої УПЦ. Важливо, що це дозволить УПЦ не лише вижити у суспільстві, яке буде дуже гостро судити за діяльність та бездіяльність, за слова та мовчання. Важливо, що це дозволить УПЦ діяти більш ефективно, породить культуру взаємодопомоги єпархій, культуру співробітництва центру та єпархій. Останнє дуже важливо для УПЦ. Католицькі, греко-католицькі, «філаретівські», протестантські місцеві центри мають постійну допомогу від свого керівництва, де б воно не було – у Києві чи Львові. В УПЦ відповідна культура ще не випрацювана, і забезпечити взаємовигідний зв’язок єпархії та центру – це означає половину успіху УПЦ в найближчі десятиліття. Отже... Яким би не було внутрішнє та зовнішнє становище УПЦ, яким би не було позиціонування в Україні та на міжнародній арені, УПЦ має перспективи лише тоді, коли вона буде дійсно православною і християнської церквою, яка щоденно намагається відповідати ідеалу у словах, справах та способі життя єпископату, священства, вірних. Історичний розвиток підійшов до тієї межі, коли жити по-старому вже не можна, здійснювати псевдо-оновлення немає можливостей. Залишається лише одна можливість – як на особистому, так і на загальноцерковному рівні жити згідно із вимогами Євангелія. Таких людей на чолі УПЦ і шукає собі сьогодні Господь, і бажає бачити церковний народ. Кого виберуть єпископи – побачимо 13 серпня. Фото livejournal.com Теги: 643 Коментарів: 0 Матеріали по темі УПЦ і Україна стала територією випробування нових методів насадження «русмі ... Юрій Чорноморець: «Запит на церковну єдність є і люди вимагатимуть її» "На жаль, у нас є ще одна православна церква" Київський Патріархат на порозі нового етапу власного розвитку Щодо тенденцій внутрішнього життя УПЦ

(Добавил ссылку к себе в дневник)