В дитинстві кожен малюк захоплюється малюванням: дехто змальовує улюблених казкових персонажів, дехто розфарбовує розмальовки, а дехто малює, фантазуючи. Малюють всі, не задумуючись над кольорами, співіднесеністю ліній, формами та реаліями. Малюють без довгих роздумів та зайвих порад. Але десь, у певному віці, у класі, скажімо четвертому-п'ятому, діти починають розуміти, що трава фіолетовою не буває і, що море - не чорне, а сіро-синє, темно-синє, але не того кольору, що вони звикли малювати. І що далі?

А далі, отримавши кіпу порад від дорослих та різноманітних вказівок від вчителів, певна кількість дітей перестає малювати назавжди. Дехто, можливо, ще продовжує захоплюватися роботами класичних та сучасних майстрів пензля, а інші, поринаючи у буденність, більше ніколи не повертаються до малювання. Кажуть: "Немає таланту!" Та прочитавши безліч книжок, в котрих даються поради по малюванню олівцями, пастеллю, аквареллю, акриловими фарбами, олією, я зрозуміла, що малювати може кожен. І не дарма стверджують вчені, що для малювання не потрібен талант (звісно талант - то добре), а потрібні: натхнення, бажання і наполегливість.

На останьому семінарі з малювання, опитавши всіх студентів, інструкторка і художниця зазначила, що всі присутні прийшли, аби повернути те, що втратилося десь на тому етапі, між дитинством і підлітковим віком, на етапі розуміння, що "чорне - є чорне, а біле - є біле". Я була серед тих студентів і жодної хвилини не пошкодувала, що відкрила свій мольберт. Адже, змальовуючи композицію, котру заздалегідь підготувала художниця, я й не помітила як прошмигнув час. Якихось дві години я відчувала себе у інших вимірах буття. Дві години "несвідомості", дві години "відключення" від буденності, від проблем і сум'яття.

Недарма кажуть, що малювання можна порівняти із заняттям йогою, із таким собі прийомом медитації.

Походячи із Санскриту, слово "йога" означає - єдність, баланс; єдність тіла, духу і розуму. Саме цей омріяний стан спокою відбувається з людиною, коли вона цілковито занурюється у світ мистецтва. І тут знання теорії та техніки - не найголовніше, чуття - ось, що найважливіше.

Нещодавно, проходячи повз стелажі книг у бібліотеці, я зауважила книгу Джоан Карбонетті "Йога малювання" - це було саме те, що мене так довго хвилювало, а саме відповідь на моє питання про стан людини під час творчого процесу. Я з великим задоволенням прочитала книгу і прийшла до висновку, що безліч пересічних людей задумуються над питанням: "Як у такому шaленому ритмі життя навчити себе зупинятися і відходити від особистих та й, загалом, суспільних проблем" Авторка радить: "Малювати!"

Я не буду вдаватися до переказу книги, адже кожен може знайти книгу в бібліотеці, чи в книжковій крамниці, але зверну вашу увагу на медитацію, котра сподобалася мені найбільше. Але не забудьте: перед вами має бути папір та олівець. Отже, медитація:

"Дозвольте собі поринути у стан спокою.

Дихайте повільно, слухаючи звуки серця.

Уявіть трояндовий пуп'янок і зосередьтеся.

Відчуваєте дивовижний аромат?

Посміхніться і згадайте трояндові пелюстки на дотик.

Ваші очі сприймають красу, а ваше серце відчуває її.

Розпочинайте малювати!"

Цікаво, чи не так?

Звичайно, такі стверджування та поради можна сприймати по-різному. Але якщо прислухатися до себе уважно і спробувати, хоч на кілька хвилин відійти від справ буденних і відновити у собі оте дитяче і наївне, то це, повірте, буде найсправжнісінькою релаксацією тіла та чуттєвістю душі.

(Якщо хтось хоче прочитати книгу англійською мовою, то вона називається так: "The Yoga of Drawing" by Jeanne Carbonetti)