Ми так мало робимо того, що дійсно важливо. Ми так мало говоримо хороше. Мало. Це тільки здається, що багато. Ми занадто мало часу сидимо у колі найближчих друзів, посміхаючись від вуха до вуха, забуваючи про все на світі, не навантажуючи себе думками. Ми так мало хапаємо ротом сніжинки і радіємо першому снігу, яким би він не був. І це таке безглузде, нікчемне, кимось видумане правило, що ходити в університет, на роботу, до школи - це важливіше ніж, наприклад, валятись у листі чи спостергіати крізь вікно за життям. І невже ми всі могли звикнути?! Як?! Та ми звикли. Ми ув'язнені у власних "не хочу", тому що "хочу" завжди відкладаємо на потім, на кращі часи. А де ті кращі хвилини? А ми не думали, що вони ось зараз спливають? Ми взагалі так мало помічаємо того, що дісйно має сенс. Зате добре бачимо проблеми і витрачаємо придостатньо часу на щось пусте. І пусте - це не тоді, коли ми не робимо нічого "потрібного". Це тоді, коли ми робимо те, чого не хочемо і не потребуємо. Коли нас змушують. Коли ми мучаємось. Коли хочеться втікти. І, може, втікти було б якраз найправильнішим вибором. Ми так мало радіємо чомусь маленькому і непримітному, і дивному. Бо це, типу, по-дитячому і люди не зрозуміють. А що вони всі взагалі зрозуміли за життя? Зрозуміли куди краще вкладати гроші? Знають який канал по телику втикати? За яких політиків голосувати? - От так молодці! Які ж розумні. Вони перестали збирати каштани, як тільки їм в голову втовкмачили, що вони вже дорослі. Вони перестали радіти снігу, бо взагалі вже не помічають його. Вони одягнули діловий костюм і вони ніби-то володарі свого життя. А фіг там! Таракани, що харчуються відходами буденного життя. Всього-то навсього. Я не хочу бути тараканом, не перетворюйте мене. Я хочу посміхатись, синхронно, з тими, з ким хочеться розбивати сірість і буденність. Хочу частіше казати добрі слова, а не вибухати у спалахах гніву і нервів. 

Справжність у тому, що маленьке і тепле, і близьке, і звичне.

Ми так мало, так мало по-справжньому живемо.