Настроение сейчас - спогади і трошки суму

 

Фак... факфакфак. Де... де... де мої 12 чи 13 років? Де все? Де ті часи, коли я потрошки починала розуміти ким я є? Де мої перші улюблені поп-панкові гурти? Simple Plan, Good Charlotte... Куди ділись взагалі мої скажені скакання по квартирі під музику? Де мої перші кеди? Мої перші кеди порвались... Де ті скандали з батьками через те, що я почала "ненормально одягатись", "не так як усі дівчатка"?.. І почала взагалі дивно поводитись, рвати старі плакати і вішати нові - із хлопцями в татуюваннях з агресивними фейсами. Це лякало батьків. Лякало і те, що я сиділа до ранку за комп'ютером, бо вдома з'явилось дещо такеееееее... словом, інтернет. А ще закохалась у Blink 182 із першої пісні... та де там, із першої ноти. I Miss You, так, я її пам'ятаю у той вечір. Кумедний хлопець, який власне і наштовхнув мене на це кохання. Нові цікаві і... дуже дурнуваті знайомства по інтернету. Нннні, це не могло бути всього 4 роки назад, це ніби було... дуже давно. Перші розчарування, які тоді ще здавались такиииими серйозними, такими важливими. Куди ж воно ділось? Цікаво просто... Де ті всі історії, які збивали мене зі шляху? Те все, що гальмувало становлення мене справжньої - не залишило майже слідів. Воно, те все, що таки не змоголо вибити з мене справжність та істинність. І я у своїх 17... я... та ж дитина, яка захоплюється панками і свариться з батьками. Але... ті всі розчарування, ті всі люди, ті всі історії - що вони тепер означають для мене? Кумедний мотлох, над яким іноді можна посміятись? Саме так. Тупо, жорстоко і неправильно. Але саме так, не інакше. І у тому мотлосі весь час десь ховалась моя справжність... Моя любов до рок-музики, мої мрії грати на гітарі, мій потяг до чогось "не такого", моє бажання поламати рамки, моє бажання мати друзів, котрі будуть схожі на мене і ніколи не критикуватимуть за вподобання. Мені тільки цікаво - я тоді, виходить, майже завжди була такою, як зараз? Я не знаю... Не вірю. Чому ж тоді я не впізнаю ту 13-річну дівчинку, коли дивлюсь назд? Чому батьки тепер не ставляться до мене, як до наївної маленької дурепи із дитячими вибриками? Чому я тепер рідко зриваюсь, кричу на них?.. Чому тепер я розказую їм, що всі політики брешуть, а не вони мені? Чому тепер їм подобається, як я одягаюсь і вони не бачать у цьому нічого дивного? Хоч я одягаюсь майже так само, як рік назад, як три, як чотири роки назад... Чому тепер вони сприймають мене серйозно і навіть слухають? Чому вони вже знають, що я не дитина, і звідки? Я вже навіть сумую за тим, як мені хотілось бути дорослішою... або здаватись. Та ні, я і досі ще дитя. Мені дарують дитячі і кумедні подарунки... І ми з друзями одягаємось у карнавальні костюми. Ми поводимось як діти. Але, врешті-решт, хто ми, у наших 17-19-20? Хто я? І що мені дійсно потрібно тепер, що хвилює мене? Тепер мене хвилює моя вища освіта, моє майбутнє (це все мене правда хвилює???), майбутнє безпритульних собак і нашої планети. Тепер я вечорами пишу конспекти про синхронію і діахронію у мовознавсті, досліджую загибель Помпей, думаю про те, як можна підробляти у вільний час. Тепер я маю паспорт і власну кредитну картку. І я вже іноді навіть думаю про одруження і про те, чим буду займатись на пенсії. І це все не змінює того, що я дитина... Але інші вже не бачать у мені цієї дитини.

Де мої 13? Де мої 14? Де мої 15? Де мої чудові 16? І де будуть мої 17?