[594x297]
Можливо буде день, да прийде весна
І зрозумієш, що чекала вона одна…
Чи то ніч, чи то день ,вже давно стерлась межа. Час безкінечний. Вікна завішені брудним ганчір`ям. Речі хаотично розкидані по кімнаті. Пустка. Дим. Цигарки. Безліч чашок з недопитою кавою. Темнота, чорнота .Все, немов, дихало цим. Безвихідь. Музика, якась знайома мелодія, вже не важливо. Немов прірва посеред міста.
Він непорушно сидів на підлозі, навколо спогади: фото, листи, здається, якісь папірці, записки, скрізь один і той же почерк, не розбірливий, не зрозумілий. За весь час він ,напевно ,вже вивчив зміст написаного, а тепер мов заклинання повторював дивні рядки. Тільки часом чується:»Люблю тебе…люблю»,- і знову мертва тиша.
Порожні пляшки ,вони всюди. Безлад. Час зупинився і відмовився підкорюватись законам фізики, він стояв, вперто не рухаючи з місця.
А вона ,вона пішла, просто зачинила за собою двері ,так просто залишила його одного. Вона так вирішила, так було краще. Була впевнена. Сильна, зможе, змусить себе жити далі. Зітре всі повідомлення, просто візьме і викине всі подарунки, нічого не залишить. Зможе. Для неї нічого не варто наказати серцю замовкнути, йти собі далі.
А він, він кохає і це, напевно, все, що варто говорити про нього. Кохає, не може забути. Вже давно не дихає-хапає повітря.
Тепер один, тепер і справді наодинці. Самогубство, здається знайшов, ось воно – «рішення». В старій, і як він гадав, нікому не потрібній аптечці декілька таблеток, вистачить, йому вистачить. І ось майже кінець, майже спокій, майже щасливий…
Несподіваний дзвінок в двері. Враження, що він лунає з того світу-з життя.
»Напевно, здалось»- промайнула думка.
Але дзвінок стає все наполегливішим. Надія. Невже вона, невже не змогла, повернулась. Він блискавично встає і направляється до дверей, хапає ручку і різко відчиняє. Тиша. Перед ним молода дівчина. На ній пальто, старенький шарф. Темно - русяве волосся скуйовджене. Здається осінь. Вітер і дощ. В руках її пакет, сумка. Розчаруванню його не було межі:
»Чого ти прийшла?», -у відповідь мовчання. Тільки очі блищали від сліз, які гарячими струмками котились по обличчю.
»Ти мне чуєш? Чого ти прийшла, ти не потрібна мені!?»- він кричав, плакав, здається, ненавидів її. Від безсилля роздираючи руки в кров.
» Я не люблю тебе, зрозумій! Йди геть, залиш мене! Залиш! Чуєш!»
А вона все мовчала, просто дивилась на нього, не помічаючи сказаного.
»Ну йди! Чого стала?»- кричав він тихенько сповзаючи по стінці.
Безсилий, змучений і, здається, потрібний тільки тій дівчинці, тій, яку він виштовхує з дверей.
»Ну все, все! Я прошу тебе, все буде добре. Мого кохання вистачить на обох. Не хвилюйся. Я все зроблю. Я не залишу тебе. Вір мені, ніколи. Кажи все, що хочеш. Виганяй, чекаючи, на ту, іншу, далеку, нездійсненну. Тільки порочу, я залишусь с тобою. Вір, вір мені…- повторювала вона, захлинаючись від потоків сліз.-А зараз тобі треба поспати, трішки поспати. Пішли, пішли, не сиди тут, застудишся.»-і вона допомогла йому встати.
Немов маленька, безпорадна дитина-він підкорився. І вперше за цей безкінечний відрізок часу заснув. Зовсім слабкий, розбитий, розірваний на маленькі шматочки.
Вона ніжно оберігала його сон, не важливо скільки він тягнувся, це не мало значення. Нарешті прокинувся, все навколо набуло змісту, яскраве денне світло щедро заливало кімнату і засліплювало його. Запах, такий теплий, справжній, нагадував дитинство. І все вже так далеко. Все вже минуло. Стало не потрібним. Немов розбита чашка, яку вже ніколи не склеїти. А він, він буде жити далі. Зробить перший крок.
- Як ти?
Запитала.
- Набагато краще, тепер краще.
Відповів.
Інстинктивно шукаючи руку, нарешті знаходить міцно стискаючи. Вже ніколи, знається, не відпустить. Напевно, слова зайві. Тільки погляд. Не відводячи очей.
- Залишишся?
- Назавжди…
