Фейлетон

Є на Сумщині славне містечко Шокіно. Чому така дивна назва? Місцеві краєзнавці
докопалися, що виникла вона в результаті боротьби «язика» з «мовою». «Що?» не хотіло поступатися «Что?», в свою чергу «Что?» на дух не сприймало «Що?». От і спілкувалися українці з москалями, яких Катерина Друга нагнала в містечко, за допомогою усередненого «Шо?». Тому тамтешніх жителів стали називати шокінцями, а містечко - Шокіно. Але це лише приповідка. Розповідь про інше.

Зі здобуттям Україною незалежності напала на славне містечко дивна, небачена пошесть. Розвелося у Шокіно газет - мов собак нерізаних. І кожна почала вважати себе такою незалежною і сміливою, що аж голови пішли обертом у їх редакторів. Цих глашатаїв правди просто розпирає від усвідомлення власної значущості. Ще б пак, «ланцюгові пси демократії»! І який незрівняний продукт вони видають! Досить проглянути анонси публікацій: «Двадцятилітній парубок зґвалтував сімдесятирічну пенсіонерку», «З голови шокинця хірург видалив черв’яка п’ятнадцяти сантиметрів». І все це смачно описується.

А який дизайн редакційних приміщень, яке обладнання! Кмп’ютери, факси, принтери, ксерокси! Жалюгідною на цьому тлі видалася б кімната, де в 60-і роки розміщалася вся редакція «Нового миру», найкращого і найтиражнішого журналу великої країни.

А наклади шокінських газет! Півтори, дві і навіть три тисячі примірників! Кожна газета для позначення накладу користується словосполученням «реальний тираж». Прозорий натяк, що в інших газетах він не реальний. Мовляв, перебільшують свою популярність конкуренти!

Якось найшла на мене фантазія написати у газету про головотяпство місцевих чиновників, про самодурство, безграмотність і безвідповідальність суддів. Не можна сказати, що я відкрив щось нове. Усім це відомо, майже кожний з цим стикався, а от в сміливих шокінських газетах про це чомусь ні гу-гу.

Надряпав я фейлетон і поніс до редакції. Поважний опасистий чоловік прочитав його через товсті скельця окулярів, помовчав і, зітхнувши, сказав:
- Написано гарно. Але якщо ми це опублікуємо, нашу газету просто знищать. І обсяг фейлетону завеликий.
- Я скорочу.
- Все одно знищать…

Попрямував я до іншої газети. Молодий чоловік, що зустрів мене, хоч і мав тендітний вигляд, працював одночасно в кількох газетах і на радіо, а також діджеєм на дискотеках і тамадою на весіллях. А у вільний від цих занять час продавав масажери гладким жінкам.
- Ви дуже згустили фарби, - швиденько, як завжди, проговорив діджей, проглянувши фейлетон. - Дали суддям імена Поросятенко, Кривенко. Грубо підштовхуєте читача до висновку, що у державі панує кривосуддя і чинять його свині. Треба більш тонко, ювелірно…

- Я назвав справжні імена суддів. Прізвища іноді точно характеризують людей. Згадайте видатних спортсменів: фехтувальник Кровопусков, боксер Ломаченко, борець Цалколамідзе…
- Воно-то так… Але в іншому місці ви усе-таки переборщили. Ви пишете, що Поросятенко на одній сторінці судової постанови зробив 25 граматичних помилок.
- У мене є ксерокопія цієї постанови!
- Виходить, ваша стаття - голий натуралізм. Навіщо назвали її фейлетоном?
- Окрім натуралізму в ній є сатира, гротеск. Та й натуралізм, як ви самі помітили, гротесковий. Але я згоден вилучити назву «фейлетон».
Діджей заметушився, виказуючи нетерпіння.
- Вибачте, треба передавати останні вісті. Зверніться до іншої газети, у нас їх багато.
І молодик зник за дверима «ефемки».

Редактор наступної газети, ознайомившись зі статтею, насупився і проговорив:
- Хочете, щоб мене затягали по судам? Ви назвали імена чотирьох суддів і дев’ятьох чиновників. Уявіть, що кожен з них подасть на мене в суд.
- У газеті ви зазначаєте: за достовірність фактів відповідають автори. Я готовий відповідати.
- Ох, не кажіть. Колись я опублікував неспростовну інформацію про військового начальника, який вкинув у колодязь громадянина. Так цей начальник дотепер тягає мене по судах.

Наступною у моїх мандрах була редакція, що спеціалізується на передруку статей з тижневика «2000 пригорщ бруду» та з інших схожих видань.
Редактор, смуглявий чоловік тюрського походження, уважно прочитав фейлетон, занервував.
- У вашій статті згадано президента. Одне його ім’я викликає у мене зубовний скрегіт. Космополіт! Американський прислужник! Руйнує дружбу слов’янських народів!
- У статті йдеться не про президента, а про місцевих чиновників і суддів.
- Якщо я опублікую таке про суддів, газету зразу ж позбавлять ліцензії!
- Ви не боїтесь лаяти президента, але панічно боїтесь місцевих начальників…
- Українське прислів’я говорить: не так страшні пани, як панські собаки. - Він під-вівся і заходив туди-сюди по приймальні. - Я людина гаряча. Не зліть мене!
Я попрощався з гарячою людиною і покрокував до іншої газети.

Жінка-редактор, ознайомившись з фейлетоном, сказала:
- Ви пишете про Хоркіну, начальницю соцзабезу. Не хочу псувати гарних стосунків з нею. Вона дає мені статті, інтерв’ю… А ще судді, міський голова…Я по горло сита взаєминами з міліцією, яка побила сина. Не вистачаєн на мою голову ще суддів!
- Може, вказати лише перші літери прізвищ - Х, П, Н?
- По першим літерам всі все зрозуміють. У нас маленьке містечко.
- Тоді, можливо, використати інші літери - А,Б,В?
- Так буде краще. І скоротить кількість дійових осіб, бо не хватить алфавіту. Пи-шіть російською мовою, щоб газету купували.
- Добре, - сказав я, згодний вже на все. А про себе подумав, що катеринінські москалі у славному містечу Шокіно усе-таки потіснили українців.
В поті чола я виправляв фейлетон. Скорочував, викреслював, маскував прізвища, перекладав на російську. В результаті вийшов такий шедевр:
А и Б сидели на трубе.
А упало, Б пропало.
Кто остался на трубе?
Приніс фейлетон в редакцію.
- Скоротили? Дуже добре. Стислість - сестра таланту, - похвалила редактор і, прочитавши мій доробок, додала: - Але, вибачте, я забула, про що фейлетон…
- Про чиновників і суддів...
- Ах, так-так. Добряче ви їх тут пропісочили! Езопова мова. Блиск! Опублікуємо у найближчому номері.
Я повертався додому щасливий.