я в сірості відчую ніжність осені.

у мряці знову сонце віднайду,

тумановою мякістю укриючись,

у сутінь тихим протягом ввійду.

затим...

укрившись вогняним плащем,

схопивши синь небесну в парасолю,

жовтогарячим сполохом пройду

у саме серце несвоєї долі.

а потім…

цупкої темряви завісу освічу,

волокна часу розберу руками,

ступлю туди, де вже колись проходила,

де щось було, де буде щось ще з нами.

Насамкінець…

я знаю точно - не прийшла пора,

тому я звідти повернусь з Словами,

за руку виведу СЕБЕ САМУ САМА,
а потім єдність власну скрІплю молитвАми.
Аліцита Рібера