Дощ. Вітер.
На душі холодно, у серці мороз.
Сумний погляд...який дивиться вниз. Одна...одна? Як завжди...нікому не потрібна...одна.
За вікном не погода... у серці також. У ньому нікого нема... а замість серця-спалений шматок папера...на якому колись було написано "Кохаю". Алу ці слова просто замазали коректором... та замість цього намагались написати щось нове... але, нажаль...або кохаю...або нічого взагалі. Просто спалений папір... на якому важко буде щось написати у майбутньому. Щоб його не допалили до кінця...
Хочеться жити... Але у цьому погляді життя не залишилось...Тільки той сум, що був перед смертю. Смертю її душі, її почуттів...її. Та здається, що це назавжди... та вона ніколи більше не зможе покохати. Аби чого не сталось... аби її серце знову не згвалтували... Аби її не добили до кінця. Вона хоче жити-але навряд зможе.Навіщо? Для кого? Не зрозуміло... вона загубилась...загубилась у годинах, хвилинах, секундах...у житті.
Ні...це не життя. Це-існування. Гнусне,безсенсове існування. Ні для кого. Ні для себе,ні для інших... Просто так потрібно, по іншому бути не може.
"Навіщо мені це все?"....
Відповіді нема...вона схована десь далеко...у космосі..галактиці... а може й у серці іншого...у серці її долі...
Може не все загублено? Може все ще буде?
"Можливо... але такого, що було нещодавно...не буде ніколи..."