Тільки що почався новий день. Годинник на моїй руці показує 00:16. Він спішить, я знаю. Мама спить в сусідній кімнаті. У колонках тихо співає Дельфін. Пісня - "Звезда", вибачте за росіянізм (або русизм, чи навіть суржик, хто зна... після півночі якось не дуже думається=)), просто по-українски це слово звучить якось не так, не чутно в ньому того, що хотів передати автор. Тільки не подумайте, я люблю свою мову, і намагаюся спілкуватися виключно нею.
Чомусь, мені хочеться вести цей блог у формі листів до якогось Читача (який зможе зрозуміти мою бідненьку, так-так, душу. Де ж ти мій Принце? =)). Може, хтось із психологів знайде в цьому глибоку психологічну травму, яких в мене ще з дитинства було достатно. Для них - я просто робота всього життя.
=)
Хвалюся. Я люблю себе. Я дуже сильна егоїстка. Але ж... кожен з нас грішний, в цьому плані. Адже, навіть природний відбір базується на егоїзмі. Все наше життя базується на ньому. Бажання бути сильним, бажання вижити, навіть бажання любити і бути коханим - це все егоїзм. І зрозуміти це часом дуже важко. Але вибір тільки за нами... Тобто, я хочу сказати, що тільки ми визначаємо ту міру, в якій у нас буде проявлятися це почуття (досить природнє, до речі).
Мої думки трохи пахнуть банальністю і бажанням бути недосконалою. Вночі до мене завжди приходять такі трохи страшні речі.

"...Он был один
Устало ждал ее шагов..."

Це все Дельфін.

"...И бездна льдин
Его расширеных зрачков
Смотрела вверх..."

Або зорі на небі. Вони сьогодні особливо красиві. І це дивно, що їх так добре видно. Адже я живу в місті. А ми не бачимо зірок. Мабуть, це наша плата за життя тут. За ранкові переповнені автобуси, велику кількість населення, вічний смог, сильний шум, злих сусідів і ще багато чого. Але навіть цього недостатньо.

"...Успел
Кто-то сказать Звезда".

На добраніч, Читачу. Солодких снів.