Приїхала. Ненадовго, але все ж таки. Не знаю з яких пір, але Луганськ перестав для мене бути домівкою. Я відчуваю себе тут як туристка, що потрапила на кілька днів. Проте в Одесі або Києві немов дома. Можливо річ у людях. Я знаю, що знов пишу про них більше, аніж про вас. але це є тільки те, що я відчуваю.
Просто тут і там люди інші. Різні поняття, різне життя. "А я здається забула ложку для борщу" тільки вимовила я ще не зрозумівши, що я зараз повинна за нею піти, як хлопець підірвався та пішов за нею. Це просто приклад. Але це ставлення. Зовсім інше. Чому люди, які знають один одного набагато менше дбають одне про одного набагато менше??? Ми як сім'я, невелика, дружня, гарна сім'я. я знаю, що я можу без жодних вагань звернутись до вас і ви мені допоможете. І теж саме зроблю я. "Тому що кожний важливий".
Чомусь дуже сумно. я навіть не уявляю чому. Звичайно я сумую. Але я знаю, що за два дні я побачу вас знов. Тож це не сум. Хоча? мені здається, що я починаю розуміти, що трапилось і що зара є таким важливим для мене.
Мені дещо лячно. тому я вагаюсь, гружусь, тому так багато про це думаю. Мабуть дарма. Бо знов не те. Навіщо все робити так складно??? В мене навіть стиль життя - "все складно"...