Як же все-таки важко повертатись з казки до реального життя. А повертатись треба. Треба бути тут і зараз. Треба повертатись додому. А я після цієї подорожі зрозуміла, що вже ніколи не відчую себе тут дома. Просто я втратила те відчуття дома.... і може й це і гарно. Мені зараз Одеса з моїми "панденятами" важливішу та ближче за Луганськ (аледрузі в Луганську все одно мої найулюбленіші). Просто з.явилась якась інша реальність. Там де в тисячі разів гарніше, де люди, яких за декілька тижднів я дуже сильно полюбила, де люди, що дбають один про одного, що роблять тисячі файних речей... Не можу це звести до одної думки. вони дійсно мішається у голові.... Та можливо це й не треба...
Слова - не найважливіше. На жаль не всі це розуміють. Ще раз переконалась в Одесі, що найкращий друг той, з ким є про що помовчати. Є моменти, коли не хочеться нічого псувати словами. Коли слова непотрібні. Коли вони - обуза. Спілкування без слів, розуміння на рівні подиху.... все це існує...
не знаю до чого це я... ні... знаю... до того, що справжня дружба може мовчати. Але Лєна права. Я повинна була так помилитись. На її помилках я не навчилась. А ось на своїй - так. Буду знати. А тобі навряд чи будуть довіряти інші. А може я просто доросліша. скоріше за усе. і ніхто тут не винен. Ніхто. йди з миром. успіхів