Знову безліч думок.... позитивних і не дуже....
Вчора.... Чому я так вірю людям? Чому вірю, що більшість з низ умні, цікаві, добрі та чесні... Я знаю, що це не так... але не може не вірити... не можу не вірити людям. І за це частісінько отримую своє. Можливо не треба їм вірити? Але як же тоді жити? Неможливо... Я так не можу... Не можу не вірити... але й відчувати біль теж не хочу, не хочу розчарувань. З мене досить. Що ж тішу себе думкою, що все, що ми робимо, повертається до нас до того ж у трикратному розмірі. Тож за свої інтриги ти ще отримаєш своє. А я навіть рукой не поворушу, щоб щось змінити.

З іншого боку - якісь претензії. Мені вже байдуже. Немає сенсу пити боржомі та колоти знеболююче, коли тебе вже кладуть до труни. Так і тут. Вже занадто піздно, для того, щоб щось змінити... Занадто піздно...
Але я не сумую. І не сумувала... Бо все що приходить (принймні до мого життя) завжди своєчасне... І те, що лишає його - теж... Це означає лише одно - що йому чаас відмерти, знайти собі щось нове, а мені час змінюватись, рости, шукати нову себе, більш досконалу...
Відчуття провини? Багато людей намагаються його в мені робудити... Навіщо? Хочете мені зла? Ваші справи. Але це марно. Насправді я цього не буду відчувати. Не тому, що в мене немає сумління. А тому, що те що зроблено - вже зроблено. І нічого не вдієш. А вбиватися з цього приводу - марна справа, тільки здоров,я гробити. Саме цьому я відпускаю... Прощавай.