Воно металеве. Заповнене вщерть залізом.
Не має дірок, не поламане, ціле. Живе.
А що - почуття? Хіба ж у нього залізеш?
Споганиться просто. І стане як всі, нове.
Воно не з пластмаси, його не жбурнеш у сміття ти.
Відкрити не вдасться, скоріше зламаєшся сам.
На жаль, не цінує ні посмішок, ані жартів,
Не вірить в кохання, не вірить фальшивим богам.
Так жадібно б"ється, мов хоче мовити слово,
Так жадібно... спрага згубить його колись.
Чи доля його намарне така виняткова?
Бо серце не може в житті на метал заклястись...