Йшла сьогодні через двори додому. Я ті двори не сильно то й люблю. Але влітку, там гарно - темно-зелене листя зовсім низько, над моєю головою. Старих дерев дуже багато. Багато тепер і золотистих гілочок липи на чорніх землі. Сонце і спокій, тіні і гойдалки. Ховаєшся собі від світу і водночас уникаєшь одноклассників.
Ми сиділи обійнявшись на незручній лавочці (а потім я називала лавки зі спинкою "лавочкою зі скамєєчкою"), вже були сутінки, а нещодавно було дитинство. І була одна качеля (ну знаєте, дошка перекинута через брусок), і одник хлопчик. Йому ні з ким було гойдатися, тому він нахиляв один кінець дошки, потім, не поспішаючи, йшов до іншого кінця дошки і нахиляв ії. "Дивись - етюд "Одіночєство" - сказала тоді я.
А сьогодні я шла до паспортистки, впізнала те місце, взяла телефон і сфотографувала ту гойдалку і якийсь двір. Інколи, я думаю, що непогано було б мати гарну техніку, щоб хтось ще полюбив це місто, як я, бачив його кольори, його спокій, його доброту велетня. Але це інколи.