Впритул підігнані один до одного шматки каменю...з якою ретельністю були вони підібрані,щоб побудувати цю стіну... Старанно викладений камінь покрився зеленим мереживом моху та гілля, звисаючого з оточуючих дерев, забутий та ніким не зрушений довгі роки. Склеп стояв тут майже так, як і колись, тоді коли я залишив його тут востаннє. Він знову покликав мене,змусивши прийти звідти, де я в спокої жир, споглядаючи згори на весь цей мурашникоподібний простір. Я був далеко, там де знаходиться місце, яке я тепер називаю домом. Раптом в вухах пролунав його звук, звук новонародженого потоку. Закрити вуха, не чути, не зважати!.. даремно, він уже в голові, він збуджує думки, хапає й вивертає все зсередини, чіпляє струни емоцій, примушуючи все єство, всі думки прямувати за собою... дурні,ви ведете самі себе на погибель і я змушений йти туди за вами... Ні, я не збираюся нікуди відправлятися, мені не потрібно, мене не турбує що станеться, нехай хоч увесь світ перевернеться догори дном, мене це не турбує. Тікай, ти лише вмієш приносити біль в моє існування... але ні, воно не зважає абсолютно на мої слова, воно невблаганно переслідує свою ціль, змушуючи підкоритися його волі...Бігти, бігти назустріч шуму, бігти без зупинок та озирань назад, бігти туди, від чого втікав. Я знав,що прийде такий момент, ніяка стіна не є вічною, ніщо не може тримати те, що спроможне абсолютно на все і рветься назовні... ...Ось я тут стою, незпроможний навіть на лишній порух, стою перед творінням власних рук. Там, за цими стінами моє прокляття...Воно своїм зміїним язиком манить моє Я, маленьким жабенятком притаєне в найтемнішому закутку душі. -НЕ хочу,не хочу нічого,не хочу навіть думати проце. Не хочу відчувати найгнітючіші почуття, не хочу я ніяких емоцій, що їх придумали люди, щоб ховати свої недоліки, не хочу болю, не хочу нічого, що воно дає...не дає, примушує взяти. Мені по-барабану все це, я божевільний і це просто глюк,який скоро мине... ...Крізь щілину в камінні витікає потічок води, вона іскриться і манить скуштувати себе...Ні, не поведусь на це,я не хочу навіть наближатись...Замовкни! замовкни, перестань верзти дурниці,мені все одно...не змушуй...Так! Так, так, признаюсь, я боюсь, я боюсь його, воно непередбачуване, воно забирає те, що я ціную понад усе - свободу, воно приносить біль, рано чи пізно, я намагався спробувати і воно принесло лише біль дорогим мені людям, я боюсь цього, я боюсь перестати дихати,боюсь відчути розчарування, боюсь не стримати його і воно вирветься і поглине все, абсолютно все...Так, воно - це бездна заповнена незбагненною взривучою сумішшю, яка вже почала витікати зі своєї в'язниці, воно - це я...Те я, якому тут не місце, я повинен знову закрити цю проріху,я повинен боротися зі спокусою прилинути до нього і пити, пити забуваючи все, все... Погляд падає на пляшку, лежачу неподалік. Мабуть я наберу собі трохи на згадку, перед тим як закрию все... Ось і закінчено...Я щасливий, все вже позаду, лише пляшка залишилась...Звісно, я ніколи не буду його пробувати, це так, сувенір можна сказати.)) НЕквапливо піднімаюсь з колін, останній погляд. - Бувай, невідомість! я повертаюся додому... Тиха музика звучить в голові, колишуться в такт їй засинаючі думки, дорога повертає під гору...Музика потроху пришвидшується, міняючи темп і тембр. Мені здається, чи справді щось тривожне в ній є? таке відчуття, ніби пляшка закипає... Сунути руку в кишеню...ай! Що це?!.. рвонувши, розчервоніла блискавка летить вниз, і раптом... Важкі краплі дощу падають на обличчя, за комір, стікають впереміш із солоними краплями... Падаю горілиць...злива боляче б'є по кожній точці тіла, мучительні і одночасно по-мазохістськи приємні ниті електроструму пронизають все тіло, мені все одно. Я навіть не хочу зупиняти її, нехай змиває все, щол так накоплювалося довго, нехай поверне мені мене, нехай зітре пам'ять про те, що мені може так хтось бути потрібен, так дуже... Відкриваю очі, крізь пелену дощу помічаю клавішу Play,очищаю все довколо неї від лишніх шматків хмарин,простягаю руку...Натиснув. Грай... Провалююсь в глибокий хаос... Їхати, їхати, їхати...щоб лише стукіт залізничних колес... Я сам, нікого немає, тиша окутує мене своїми шовковими крильми... Пролуплюю одне око. Сонце грає на краплях роси, тихий шелест листви, поруч лежить пляшка... Треба йти...