Музика – це світ. Навіть більше – це всесвіт. Такий близький. Ось він, поруч. Такий реальний та нереальний водночас. Такий досяжно недосяжний. Немов чарівна квітка, що виросла на болоті. І хай кажуть, що все відомо про музику, що твори Шопена – це зашифровані (чи пришвидшені?) пісні жайвора. Хай укладають словники та енциклопедії, де розписано все до найменшого звуку.
Музика – це диво…
Коли я слухаю музику, я просто зникаю з цього світу. Я поринаю в невідому далечінь і бачу прекрасні картини. І бурхливе море, і безмежну дорогу, і непідвладний словам захід сонця, і сутінковий ліс… Я можу бути ким завгодно, слухаючи музику. Сміливою, чи тендітною, чи самотньою, чи сповненою віри в щось небувале, чи… Коли я слухаю музику, я ніби відкриваю щось нове в собі через казковий світ звуків та мелодій, я відкриваю інші світи…
То може й не варто тужити за чимось далеким та недосяжним? Можливо, варто лише ввімкнути музику та віддатися її хвилям? Ось вони, омріяні всесвіти, де в кожному ми можемо грати головну чи другорядну роль, а можемо просто лишитися спостерігачами, слухачами…
Я просто тану в музиці.
Чому? Тому що неможливо спокійно слухати композиції Яна Тьєрсена до фільму „Tabarly”
