Ранок обережно підхопив її неймовірне щастя. Відлуння його розліталось навсібіч.
Ніс до носу. Його обличчя у вранішньому світлі було обличчям Бога для неї. Він обожнював кожну частину її ілюзорно-примарної та, в водночас, такої реалістично захопливої вроди.
Вигин її спини, татуювання попід шиєю, шию...охоплюючи поглядом цей лоскут її тіла він думав, що Джаред таки мав рацію, коли говорив про неї. Ще тоді. Ще на самому початку.
«Дивись! Краще хапати її і ховати від усіх живих, мертвих і ненароджених. Інакше вона сама тебе вхопить. І потім ти вже не виплутаєшся. Це ж Ангел Диявола.»
Він дуже добре пам’ятав цю зустріч. Йому тоді було 38, їй 19. Очі. Її очі. Це вони в усьому винні. Такі самі, як у брата. Всі її запитання. Дослівно. До кожного вдиху та нахилу голови.
Потім вона стояла на балконі, що простягався над усією концертною залою, палила.
Він не втримався. Дивився на неї. Як сигаретний дим виходив з неї. Він так йому заздрив. Хотів ним стати, від того самого моменту і до кінця життя. Тоді би він мав змогу мати її всю. Ззовні та зсередини.
Він – всесвітньо відомий музикант, змушує мліти й мокріти сотні-тисячі-мільйони людей, boys and girls.
Вона – початківець журналіст, студентка, 19-ти річна дівчинка. Могла би бути його дочкою.
Все його нутро тягнуло до неї, ніби зачарованим магнітом-саморобкою. Схаменутися не було можливості.
“Go for it”, Джаред підштовхнув його, ледве відчутно. Перший крок і все. Він уже у блаженній нірвані. Поруч із нею. Шеннон тоді не зміг зупинитися, не може і тепер.
Навіть 7 років по тому.
Коли ось вона, перед ним. У сяйві Бога. У сяйві сонця. У сяйві ранку. Він так само жадібно хоче її всю, кожен вигин, кожну зморшку, кожен волосок...її прекрасні перси...ВСЮ.

-Я завжди знала, що ти будеш моїм чоловіком, - сказала вона ще у Києві.
-Якби я це знав, я би приїхав раніше. Ми програли долі стільки часу.
-Час для нас не існує. Нас лише двоє. У мене життя сповнене тобою, а у тебе – мною.


-Навіщо воно тобі? Шен? Потім будеш називати мене курвою. Утіленням всього найгіршого у всесвіті. Не йди за мною. To destroy is my life. Я вб’ю тебе. Своїм коханням. Воно страшне та безпощадне. Ї найбільш воно ненавидить тих, кого я так само кохаю. Це неконтрольована сила. It’s suicide. Please, Shannon, don’t fall in…
-I’ll be your life. Forever. Я можу контролювати свою love, навчу тебе користуватися твоєю. Відкрию твою душу і перемию усе, що там є. Потім все буде добре. I’m already fall in…
-Would you like some more?
-Yes, please.
-I’ll be guilty in all your gills, in all your sins…
-You are my biggest sin.

-Я вирву твої неймовірні очі і буду носити прямо у правому мішечку мого серця. У мене немає більше душі.
-Я маю дві. Хотів залишити одну собі, але тобі вони потрібні більше.

Спасіння буває різне. Він був моїм. Я плакала над кожним його дотиком, кожним подихом. Він віддав мені себе. Віддав без останку. Без мрій про себе. Обидві його безсмертні, кристальні душі, що ховалися у неймовірно диявольських очах, були в мені.
За поцілунок Господинь ми б’ємося кожен день. Він був моїм поцілунком Бога.


-Do you feel my heart?
-Our story…it’s so unfinished…
-Shannon. Darling. My bittersweet butterfly.
-Give me yourself and I’ll bring you to my world.


Знаєте, є такі моменти, коли треба сказати «Я тебе кохаю». Ця мить приходить сама по собі. Але кожного разу я відтягую її якнайдалі. Я панічно боюсь цих слів. Чи є хвороба, що означає панічну боязнь кохання? Якась там фобія з серйозною назвою. Лавофобія чи лямурофобія.

-Don’t be afraid to love me.
Він сказав це якраз вчасно.
-You’ll teach me, how to do it.

Ми обоє були концептуально щасливими.
Двоє. Нас є тільки двоє. Just two of us.

P.S.: Я кохаю тебе.