Настроение сейчас - ГруСТНО

Притча.
Ця історія вдавлена чорнилом у папер,діялася дуже давно.Коли мене не було на світі,коли жили просто,як дихали,як дихали,так й слухали,а пісні незаанжерованими були.Незаангажовані гламуром дівчатка й хлопчики у сигаретному чаді,одній на всіх пляшки вина,між грою у буріме й цитуванням віршів,несміливо скрещували погляди у довгому поцілунку.Поцілунок вищував скоре весілля.
Чорні лебеді колом пошани спускалися до непотрібного їм ставка.Вони ніколи не бачили й не могли бачити показушне бельмотіння екрану,що смикав цілодобово "Лебедине озеро", закриваючи зворушливим 40-хвилинним умиранням Одетти,падіння культури, зростання брехні й інфляцію талантів. Їх вабила вона. Названа сестра,бо ж нерідна.Сльози заповнюють очі цієї статної, як графиня й сурової, як саме Життя, примадонни балету,Майї Плісецкої, коли згадує, як разом із зосінненям грозовим спалахом вдаряють по небу гнучкі крила, пліч-опліч,як бойові солдати,чорні лебіді спішать віддати шану їхній названій сестрі. Помре вона й вони відлетять у легенду.А поки прилітають,то не буде нам кари від матінки-природи за її високотехнологічне згвалтування,за неповагу до всього прекрасного,за тринькання безцінних природних ресурсів й суто національних,всмоктанних разом із материнською кров'ю традицій й замовлянь на долю.
Ой люлі люлі! Віднеси негодо броди й смеркання десь далеко.Поклади розлуко їх в кишеню,так щоб не украли. Візьмеш два коріння папороті та величання своє біля дзеркала,змішаеш,потім звідси намагання й надії всі дістанеш й додаш туди терпіння – от й буде вірність.Так казала Проклята Циганка Молодій Щезакоханій. Це поясниш,як кремезний вибір,що єдиний он тому сивому з голови до п'ят старцю,що чекає по той бік.В Літу канули бали й дуелі, царська врода й устрій. А от той потойбічний паромник – ні. Всьому знає він ціну.Поясни йому таке, коли даш два-три червонця: вірність,як паромник потойбічний,завжди робить своє діло,завершає все.Лиш вона сідає в лодку вічного життя. Вірність Андерсена,що країну власну Данію на карті не второпає найти,власній цноти й пірнання у казки,що людьми так вдало керували,ілюзорними нитками.Вірність бабці спицям й клубку.Нащо заплітає й кому,то відомо Богу одному,Яхве чи Христу.Будді чи Аллаху.Вірність то хімічний каталізатор,який був до Світла й Тьми,до зірок й народження нового життя.Саме завдяки вірності стомлений творінням Всесвіту Багатодітний Батько-Холостяк таки логічно завершив свою роботу – випустив у друк перших людей. Вірність - тюрма й свобода водночас. Кожен чоловік міркує так:"В мене є дві жінки:Моя Кохана Єдина й всі інші".
Вірність створює зв'язки між предметами,речами й людьми.
Довжелезною шеренгою тягнуться по пісчаному берегу караван нечесаних псів.Місце дії Таіланд,острів Пхукет.Куди дивляться? Не вглибини солоно-вологого Перпетум Мобіле –Моря. А вище- далі,вперед. По-спортсменські.Саме там, хлопець вподобав дівчину.Розбишака й Принцесса.А може Принц й Розбишака, яка сказала всім:"Не чіпати мого.Мій – найкращій."Й взяла того під своє крило.Тільки от померла скоро.Байдуже,що сорок років святкують тільки сміливці.Кинула виклик,А сил прийняти відкатну хвилю не вистачило. ".. один солдат был храбрый и отважный, но он игрушкой детской был ведь был солдат бумажный.Готов был умереть он дважды.Сказал бегу …и не за грош сгорел однажды.." А син й досі грає в мовчанку з батьком. А недопита нею вранішня чашка кави ще довго стояла,заповнена кавовою вірністю.Її дотиком.Він буде прокидатися й засинати на її подушці. А в мобільносу списку контактів залишиться рідне"Івушка".Так зву її я. Івушка,що ніколи не заплаче.Ані тут,ані там.А друзі й досі як колись будуть збиратися в неї в гостях.у будинку,де закінчились дрова.


Ви колись бачили власними очима справжнісіньку смерть? Ні,не оту із косою "аля Юлія Тимошенко",а ту,що незримим сліпим оком всмоктує у свій космічний ілюмінатор рідну людину.А вона ще дві доби буде теплою.Навіть коли її заколотять у дубову труну. Її крик ніхто не почує.А крик той,то є сяяння сонечка у руках,ногах, голові,скронях й вустах.
Одного разу вона прийшла до мене.Моя померла тітка.Мій друг.Моя мати.Сестра.Наречена.Мій янгол-охоронець.Мій двійник.Моє все.Все.Гляди,як пливе у Всесвіт.А серце болить.А серце мокріє,гниє,рветься на волю.Воно уподібнене до брудної білизни, яку по змінах носять десять дітей кочової албанської родини.Хіба у шматку тканини не має пам'яті? Хіба зіткана колись лагідними ручками бабуні сорочечка не сумує за своїм першим й єдиним хазяїном з поміж десяти інших? У тому клаптику зношеної тканини відчувається зойк полонини, де виріс срібляно-сивий лен для сорочки,зойк попраної краси й прірваної пам'яті... Стоп.Стоп-кадр.Ніколи говорити про це.Час пійшов.Всесвіт звужується кожну секунду,як горло,у якому стоїть ком сліз,як лоно на піку вищої насолоди.
Щось скінчилося.А щось не хоче починатися.
Вулиці мого міста,рабські ланцюжки машин,що тягнуться на заробітки в режимі"турецький гарем",похмурі люди у фуфайках й привітні обличчя посеред рутини - весь цей старий ярмарок давно перетворився на груду паперу,на непотрібну бутафорію.Викинути не можна,а сидіти їй,цій бутафорії у шухлядці успіху,на лаві запасних во віки.віків.Й присно.Пробельмотів п'яний піп.
Голий світ. Голий етнузіазм.Три пігулки ентузіазму на день після до й замість їжі.Кажуть так лікується моя вовкулацька тяга до ясного місяця-матрьошки."Ауууууууу!!!!!!!"
18 жовтня 2007 року.З цих пір все щезло.Як у романі "Майстер й Маргарита".Навіть тіні диявола.
Лиш ми з тобою - шайтан й шайтаниха потужним смерчем заплітаємо свій дух,волю й життя кудись угору.Люди,коні й будинки летять у вихрі нашого кохання.
Кохання,яке живе навіть після смерті.Ми у долоні бога.Як жменька насіння.Новежиття.
Цілувати б твої вуста.Як би ж я встигла тоді,коли ти падала додолу.Коли зробила прощальний жест рукою.На годиннику 12:30 ранку.Час зупинився.
Так.Одинокий чорний лебідь.Він ніколи не підніметься у вирій.Не полетить вітати ямайю Плісецьку з тріумфом.Якщо побачите розірваний лебединий клин,згадайте Хлопчика й Дівчинку.Згадайте,що в історії завжди бувають білі плями й чорні дири.Біль пустоти найбільш жагучий.То він руйнує вірність,веде світ у Апокаліпсис й змушує нас забути своє арійське коріння.