Весна збуджує фантазію. При такій чудовій сонячній погоді незрозуміло звідки постійно з'являється божевільна кількість енергії, яку треба кудись подіти. Хочеться кудись йти, бігти, щось робити, гуляти. І самій, або з кимось вже втрачає значення. Звичайно, хотілося б з кимось, але хтось постійно чимось зайнятий, або просто не хоче. Не примушувати ж. а шкода. Все навколо втрачає своє індивідуальне значення, і вливається в загальний фон весни. Йти, йти, йти. Просто. Прямо. Не вимикаючи фотоапарат і фотографуючи життя. Буденне життя незвичайного міста. Маршрут давно стоптаний до дірок, але усюди є якісь нові нотки. Найкраще – мовчати… Не знаю чому, але коли мовчу – абстрагуюся від всього. Вже не йду, а лечу. Жодних проблем. Десь по місту ходять групками туристи і на своїй мові дивуються красі нашого міста. А я тихо посміхаюся. Мого міста. Яким би воно не було, я його люблю. Сидячи на бордюрі, спостерігаючи за людьми, бачу, що хоч у кожного своє життя, люди частіше посміхаються…. В повітрі витає дух закоханості. Тому що весняне сонце не напружує, шум міста на тлі гарного настрою починає здаватися музикою, і взагалі – весна. Кров кипить, парочки з кафешок виходять в парки на лавки, а я йду одна, мовчу і фотографую чуже щастя….