Пятница, 17 Декабря 2010 г. 00:39 редактировать+ в цитатник
Злість...що ж могло ще тут оселитись? Злість, змішана з полумя*ям пристрасті, любові,смутку, пафосу, прихованості...Все злилося в тугу мотузку, зв*язану з різнобарвних ниток, які ткали ткачі так наглядно, так бережно, що й забули туди вплести здоровий глузд.
Ніби в наркомана дьоргаються очі, стискаються зінниці або ж розходяться світ заочі, тягнучи за собою свою всепоглинаючу чорноту.
Очі. Вони викажуть все. Будь то дошка оголошень чи циферблат годинника – все відіб*ється або ж вилиється через них, та ще й так ясно, що і ніяких виправдань чи фактів і не треба. Хоча є й такі, де нема ні краю, ні кінця...глибока, бездонна яма...бездушна...Здається що вони пусті, хоч і безмежні, але це безмежжя не стало притулком доброї душі, здорового духу, який бе наділяв оточення енергією та силою. Що ж, коли в дзеркалі душі нічого не відбивається, то нема чаго й гадати про те, яка би душа могла жити в такому розкішному тілі...
Іскри. Розжарені іскри летять з моїх очей. Вони виблискують так, що від їх світла предмети кидають тінь на стінах. Вони гарячі, отруйні. Та тільки вони вирвуться з чорноти ока, тільки вилетять обпікати світ – вони тут же згасають...Їм не жити в світі самим. Вони як паразити, які, усвідомлюючи, що можуть жити лише в комусь, але все ж прагнули вирватись з полону установ та законів, поринути в давно згублену свіжість так званого простору «поза», що їм було вже наплювати на свою смерть, яка нічого нікому не довела і не навчила, адже їх бачить лише їх хазяїн. І не має сили втримати їх, якби він не хотів, адже
Заздрість. Коронована вінком лавровим, вона ступає тріумфальною ходою, п*ючи напій, від якого паморочиться голова...Хотілось би щоб вона була спокійніша, не вводила в оману...Та вона водить за носа; тягне за руки, хапаючи та стискаюче саме серце, яке б понівечене воно не було. Заздрість, коли дивишся на людину, яка нічим не завинила, але яка залсужила розпоряджатись моїми мріями, моїм душевним лином, бо я туди лину, та земля не стає опорою, а зрадливо покривається росою, від чого ноги брудніють та
Букет. Дарований мені. Майже з дитинства. Його ніхто не просив, але, мабуть, потрібно мати цапа відбувайла для всіх людей. Не один, але й зустрітись з іншими не можу. Не дано мені такої можливості. А якщо й колись вона могла би пропустити мене в світ простого та недаремного життя – то тепер вона втратила обриси своєї реалізації навіть в мрійливій уяві.
Так можна продовжувати, мабуть, безкінечно, нарікаючи на долю та робити спроби абстрагувати все та віднайти в збій в системі, знайти і врешті осягнути свою гріховність та спробувати полагодити цей скалічений будинок, що безглуздо здіймається вгору та не ледве витримує пориви вітру, який так і рве той недбайливо прикріплений дах...Розбиті, а потім замуровані вікна з зовнішнього боку...Ессе невдахи.
Це я…я витікаю сам із себе в цей світ, в це безмежжя розмежованих та окреслених контурів безграничності; я виливаюсь в бурному потоці, який кричить та жбурляє кислотні сліди на камінь та землю, поток киплячої душі, яка переварилась в власному соці, і яка тепер стікає всім хорошим та поганим що вона пропустила через себе, просивши води...а тепер просить спинити годувати її нафтою та резиною, адже ця смолиста чорнота забруднила блискучі очі та змазала колись миле обличчя, що тепер і не розбереш де там світло, а де тінь...де тло і де чоло цьго портрету незвіданого та прихованого єства...
Кругом нерозбериха, і мій рідкий духовний стан розіллявся по всім континентам, всмоктуюючи в себе все чим можна поживитись; це вже демон, а не та світла душа про яку колись говорили підлесливі язики, це справжнє лихо для всіх хто мене знає, бо я вбиру їх всіх в себе, пережую їх коліщатками та механізмами цієї злості та ненависті, всеспопеляючої та невтримної...розірву все що можна розірвати та викую кайдани з безглуздих надій та обіцянок, сподівань та мрій...які хлюпаються в рятувальних шлюбках цього неозорного океану який зливається з горизонтом на видноколі...і який так хоче обійняти свого брата, ймення якому було дане, яле вже забуте, та ім*я його не втратило свого сенсу першоприродної мови – матері, - суходіл.
І чого ж я такий голодний? І як тепер скласти свою душу в щось нове та впорядковане, воно більше не кипить, бо воно віддало свою енергію світу і поринула кудись у безвість, у місцини які ніколи не піддадуться людській глухості та підступності. Печально. Мене переконали, що я теж людина.
Дві ноги, дві руки, очі...кості та висохше м*ясо...От і все. Куди його все подіти? Вовки не схотіли все це з*їсти. Чому? Вони погидувались, чи може дали мені іншу можливість, як дали їхні предки згоду на владарювання своїм братським племенем. Віддали, пішли на пожертву, зупинили своє обурення і зникли в просторах свого дому – Землі. Розсіялись по цих родючих та душних полях між наших пальців...і не змогли повернути назад.
А куди повертаються всі заблудші душі? Порізані пальці, бо з них були здерті каблучки, обручки, та інші метали, які вростади весь час в пальці та відбивали світло, адже світло супереч природі цих кілець – обмежувачі, їх сенс у вербуванні та притягуванні бід.
Пальці...А щут ціле взагалі? Все половинчасте та порожнє, якісь шматки, скидані та склеєні вкупі, на яких мішок виконує роль занавіски, - на таке невимовно важко дивитись...
І натовп. Завжди кудись тягнеться довга черга з сірих, обурених та злих облич через невимкнену праску або через відсутність теплої води. Але тепло води, джерела всього сущого на Землі, не зможе зігріти тіла з температурою обсолютного нуля, коли невидимий оку багатий та широкий світ припиняє рухатись. Що з води, коли душа стала не легким скупченням тонких енергій, а коли душа стала в*язкою субстанцією горя та біди, приправлених соком кислості та гіркоти.
Куди все поділось та зникло? Все, чим живуть дітлахи та навіть немовлята? Все з плином часу переплітається, перетирається та плутається. Цей хаос нерозуміння стає відчаєм, який холодить думки та серце, а колишнє життя стаю цінними спогадами, які зачиняються в платиновій скринці, а ключ навмисно губиться, щоби скринька залишилась забутим алтарем содівань та мрій, яка лише інколи поблискувала від світла далеких зірок: з фонариком до неї не підійти – занадто сильне магнітне поле. А з вогнем свічок – дефіцит. Всі свічки потоптані, а сірники викинуті в воду. Нікому вже розпалити вогонь в цих безмежних стінах та галереях. Все в темряві. І так легше.
Таке виховання створило мене в реальному світі таким, з котрим мій сенс, дух та світло ніколи не звучатиме в унісон. Я створив себе за подобою темряви навколо мене: сліпий, глухий та німий. Хоча в мене залишився дотик та нюх. Краще б і те забрали вони, щоби стати вугіллям при дорозі, яке випало, вивільнилось від свого призначення – горіти вогнем в пеклі.
Знову хочеться запитати когось про причину болю та страху, але я вже німий, і ніколи цього не зроблю. Не побачу світла в їх очах, не почую образ та вибачень в їх словах...І промовчу сам про те, який біль захлинає мене за мою природу, за мою невідповідність та за мою важкість в цім світі.
Ніхто таких слабких не любить. І я не люблю. Рву серце, надіючись що вирву з себе душу.
І я ставлю крапку.