Так довго чекав, і от нарешті дочекався. Ночей не спав довгих, днював свої днини мовчки, терплячи нетерпіння та пекуче бажання стати комусь цінним та потрібним, легким та вагомим, беззахисним в своїй силі...
Чекав, чекав...
Ось. І що ж тепер?
А тепер хочеться згадати або просто навчитися знову хотіти. Відчувати, боятись, бажати та сподіватись.
Але коли отримав – перестав спати. Не від щастя чи радості. Від прірви, глибочезного провалля – склепіння, яке з*явилося десь трохи нижче серця, та так, що серце дивиться прірві в її неіснуючі очі, б*ється, бо потрібно підтримувати тиск в трубах свого власника...Може воно просто весь час керується цим принципом всуціль, не залишаючи місця в собі іншим почуттям? Або ця прірва поглинає навіть і це?
Мабуть так. Це єдине \а\логічне пояснення. Справді, нічого іншого не залишається думати. Мізки є, але що з ними робити без серця?