Настроение сейчас - погане

Злість...що ж могло ще тут оселитись? Злість, змішана з полумя*ям пристрасті, любові,смутку, пафосу, прихованості...Все злилося в тугу мотузку, зв*язану з різнобарвних ниток, які ткали ткачі так наглядно, так бережно, що й забули туди вплести здоровий глузд.
Ніби в наркомана дьоргаються очі, стискаються зінниці або ж розходяться світ заочі, тягнучи за собою свою всепоглинаючу чорноту.
Очі. Вони викажуть все. Будь то дошка оголошень чи циферблат годинника – все відіб*ється або ж вилиється через них, та ще й так ясно, що і ніяких виправдань чи фактів і не треба. Хоча є й такі, де нема ні краю, ні кінця...глибока, бездонна яма...бездушна...Здається що вони пусті, хоч і безмежні, але це безмежжя не стало притулком доброї душі, здорового духу, який бе наділяв оточення енергією та силою. Що ж, коли в дзеркалі душі нічого не відбивається, то нема чаго й гадати про те, яка би душа могла жити в такому розкішному тілі...
Іскри. Розжарені іскри летять з моїх очей. Вони виблискують так, що від їх світла предмети кидають тінь на стінах. Вони гарячі, отруйні. Та тільки вони вирвуться з чорноти ока, тільки вилетять обпікати світ – вони тут же згасають...Їм не жити в світі самим. Вони як паразити, які, усвідомлюючи, що можуть жити лише в комусь, але все ж прагнули вирватись з полону установ та законів, поринути в давно згублену свіжість так званого простору «поза», що їм було вже наплювати на свою смерть, яка нічого нікому не довела і не навчила, адже їх бачить лише їх хазяїн. І не має сили втримати їх, якби він не хотів, адже
Заздрість. Коронована вінком лавровим, вона ступає тріумфальною ходою, п*ючи напій, від якого паморочиться голова...Хотілось би щоб вона була спокійніша, не вводила в оману...Та вона водить за носа; тягне за руки, хапаючи та стискаюче саме серце, яке б понівечене воно не було. Заздрість, коли дивишся на людину, яка нічим не завинила, але яка залсужила розпоряджатись моїми мріями, моїм душевним лином, бо я туди лину, та земля не стає опорою, а зрадливо покривається росою, від чого ноги брудніють та
Букет. Дарований мені. Майже з дитинства. Його ніхто не просив, але, мабуть, потрібно мати цапа відбувайла для всіх людей. Не один, але й зустрітись з іншими не можу. Не дано мені такої можливості. А якщо й колись вона могла би пропустити мене в світ простого та недаремного життя – то тепер вона втратила обриси своєї реалізації навіть в мрійливій уяві.

[525x700]