Ось сьогодні приїхав додому.. настрій гарний, бо з дипломом все склалося ліпше, ніж я очікував.

Шлунок незадоволено буркотів, натякаючи, що таця вівсяної каші з подрібненим яблуком та медом і чорний чай вранці це надто мало для повноцінного його, шлунка, щастя..

Зварив собі кави в керамічній джезві, віднайшов шматок холодної відбивної у надрах холодильника і відчув себе ще краще.. ще й ма принесла якогось хорошого морозива зі шматочками манґо.. начебто життя налагоджується....

... і якось зовсім непомітно тоненька та холодна гадючка депресії заповзла в ще тепле серце і любенько собі вмостилася..

Я вважаю себе відносно щасливою людиною.. так, життя не цукор, моє свої трабли.. але багатьом ще гірше ніж мені, правда? Я намагаюсь цінувати те, що в мене є і вважаю себе оптимістом.. але в мене є "скелет у шафі".. чи фантом.. чи як це ще назвати... певний набір думок та розмірковувань, від яких я ніяк не можу здихатись...

уявіть собі, що у вас є стара валіза з непотрібним мотлохом.. і ви хочете її викинуть... і от.. ви йдете на сміттярку... жбурляєте цю валізу якнайдалі і спокійно повертаєтесь додому.. пару днів минають цілком позитивно.. аж одного ранку ви прокидаєтесь і бачите цю валізу поряд зі своїм ліжком.. цілу і неушкодженну.. ви спалюєте її у лісі.. а надвечір вона стоїть акурат біля шафи.. ви викидаєте її з мосту в Дніпро.. а через три тижні знов знаходите її поряд...

Ото так в мене з моїми думками.. я їх перемагаю.. забуваю... але все одно вони повертаються кидаються мені у мозок.. підкатують комком до горла... тиснуть у грудях... це трапляється рідко.. інколи раз на тиждень.. інколи раз на місяць.. але це _трапляється_

сподіваюсь я колись змінюсь і все буде по-інакшому...))

Чи боїшся, друже, смерті?
Чи вона тебе лякає?
Знай - померти завше легко
Лиш життя лякати має.
Чи хотів ти, друже, вмерти?
До життя ти мав відразу?
Весь свій біль, страждання стерти
І звільнитися одразу...
Чи ти знав колись напевне,
Що майбутнього немає?
Що тебе ніхто не прагне,
Не кохав й не покохає..