"Його вірші пахнуть космічно-степовим вітром.
Його поезія глибока, як небо України."
http://maysterni.com/user.php?id=3253&t=1

Борис МОЗОЛЕВСЬКИЙ
ЧОРТОМЛИК
Ліричний відступ

Степ на світанку дихав полинами.
Вздовж лісосмуг клубочилась імла.
У Яблуневій балці між тернами
Пили два лосі воду з джерела.

Ще Чортомлик світився ковилою,
Переливався, сизий від роси.
І соняхи, неначе скіфські вої,
Чекали сонця, спершись на списи.

А вдалині чорнів кар’єрний ротор,
Підступно під’їдаючи поля.
Пусте село текло в кар’єр навпроти —
Приречена, рокована земля!..

В якому я столітті? Хто я? Де я?
Чого я вгруз, як пень, у ці горби?
На цьому боці — вольниця Атея,
А ген вже — хід залізної доби.

Я знаю, нам потрібні хліб і сало.
Щоб мати їх — потрібна ще руда.
Сама земля поводиться так само,
Коли нуртує зелень молода.

Я знаю, що колись отут на глині,
Знівелювавши ротора сліди,
Ще виростуть діброви тополині,
А поміж ними зацвітуть сади.

Настане й день, коли в космічнім леті
Ракета нас в нові світи помчить.
Але чогось не стане на планеті,
І щось оте — у кров мені кричить!

…Знесемо до музею, що любили,
Пронумеруєм, впишемо в кадастр.
А скіф Атей із сивої могили
Візьме та й щось найвище не віддасть.

Борис МОЗОЛЕВСЬКИЙ

* * *

Я встав серед ночі і вийшов у степ,
У скошене царство моє опівнічне,
Де місяць над стернями наче затерп
І лив у пітьму своє світло магічне.

Воно колихалось, густе, як меди,
Таке золоте і терпке, аж зелене,
Що можна було розпізнати сліди
Усіх, що ходили цим степом до мене.

Озвався бугай — покотилась луна,
Поволі затихла у травах зарічних.
Стогнала в могилі чиясь таїна —
Безмежна, як степ, і глибока, як вічність.

Fernflower, да, очень близкие стихи. Будто пахнуло оттуда степным ветром, я прямо почувствовал..

А это на злобу дня.

Борис Мозолевський, ПОЛОВЕЦЬКИЙ ІДОЛ (Знахідка 1905 року)


Щоб знало межі недолуге бидло
Й сиділо мовчки, підле, на цепу,
Мене на пострах видовбали ідолом
І високо поставили в степу.
Я міг би стати жорнами і домною,
Лягти в бруківку, звестися мостом.
Але мені дано стояти догмою
На куцих ніжках з дутим животом.
Століттями я глухну тут від грому,
А люди йдуть та йдуть на манівці.
Переді мною хилиться сірома,
Й підступно посміхаються жерці.
Мені вже сонце випекло зіниці,
Щоб я не бачив вашої ганьби.
До мене підлітають тільки птиці,
Бо лиш крилаті гідні боротьби.
Торкніться вуст німих моїх руками —
Й моє мовчання страх ваш розжене!
Я тільки камінь, грубий сірий камінь —
У барикаду покладіть мене!

[600x392]

Kurhann, да, точно на злобу дня. Очень сильное стихотворение!