Степан Витвицкий 1884-1965

            украинский  политический деятель, 
            журналист, член УНДП. В 1918 г. — член Национального Совета ЗУНР. 
            Был одним из организаторов воссоединения УНР и ЗУНР 22 января 1919 г.
            Позднее — государственный секретарь иностранных дел, глава миссии 
            ЗУНР в Париже и Лондоне. В 1925—1939 годах- деятель УНДО. С 1954 г.- 
          «президент УНР в изгнании» (сменил в этой должности А. Ливицкого).   

[165x236]
  "Між Вами нема ніяких істотних розходжень. Не прив’язуйте стільки ваги до писаних букв і постанов щодо живого діла. У спільній праці розвіються Ваш упередження і станете одним дружнім і нерозривним товариством.
У системах деяких великих мислителів зустрічаємо погляд, що в історії, тобто в житті народів, вивляється і реалізується Воля Божого Єства. Якщо так – то діло, за яке беретеся, - це Божа справа, і так до цього поступайте. Нехай Бог осінить Вас правдою, мудрістю і братньою любов’ю, щоб Ви могли стати одностайно на службу народові і могли післати добру вістку своїм братам і сестрам, живучим в неволі. Про те просить Вас Україна. Я вірю, що Ви послухаєте її голосу і що буде в нас одна воля, одна думка та одне діло".

Промова президента УНР в екзилі д-ра Степана Витвицького на Четвертій сесії Української Національної Ради, 1957 рік.

Визначний громадсько-політичний діяч. Народився на Станіславщині. Навчався на юридичному факультеті Львівського і Віденського університетів. У студентські роки очолював Академічну Громаду у Львові та організацію "Січ" у Відні. У 1910 році розпочав адвокатську практику у Дрогобичі. В 1914 вступив до Леґіону Українських Січових Стрільців. У 1915–18 член редакції "Діла" і редактор "Свободи" у Львові.

У жовтні 1918, будучи членом Української Національно-Демократичної Партії (згодом Українське Національно-Демократичне Об’єднання – УНДО), обраний на посаду секретаря Української Національної Ради ЗУНР (згодом ЗОУНР). Був членом Президії УНРади та державним секретарем закордонних справ УНРеспубліки. Як секретар Української Національної Ради був членом делеґації ЗУНР на Трудовому Конґресі України в Києві та підписався під Актом злуки ЗУНР і УНР 22 січня 1919. У цьому ж році очолював делегацію ЗОУНР на переговорах зі спеціальними місіями Найвищої Ради держав Антанти на чолі з генералом Бертелемі (лютий 1919) і генералом Л.Ботою (травень 1919) про умови перемир’я з Польщею.

Від жовтня 1919 заступник голови дипломатичної місії Директорії УНР (голова Андрій Лівицький) у Варшаві. Протестуючи проти проекту умов Варшавського договору 1920 року, разом з кількома іншими членами місії залишив переговори. Деякий час керував роботою секретаріату закордонних справ в уряді ЗУНР в еміграції у Відні. У 1921–23, очолюючи місії ЗУНР у Парижі і Лондоні, домагався від урядів цих країн визнання факту окупації Польщею території Східної Галичини і відновлення її незалежності.

У 1924 продовжив адвокатську практику в Дрогобичі. В 1924–39 член ЦК УНДО. У 1935–39 посол до Польського сейму від Дрогобицької округи. В 1939, з окупацією Галичини більшовиками, залишив Дрогобич і еміґрував на Захід. У 1945 обраний заступником голови Центрального представництва української еміграції в Німеччині. Один із засновників Української Національної Ради (1948), був обраний заступником голови Виконавчого Органу УНРади і керівником відділу закордонних справ. Від березня 1954 – після смерті Андрія Лівицького – обраний Президентом Української Народної Республіки (в екзилі). Від 1951 жив у США. Доктор права, член НТШ. Помер у Нью–Йорку 9 жовтня 1965 року, похований на цвинтарі у Бавнд-Бруку (штат Нью-Джерсі, США).

[235x176]