Звикаючи до небуття,

кохання полює вночі

за примарами щастя –

там, де в тиші альбомів мовчать урочисто

світлини, листи в старовинних конвертах,

фараони кохання

в паперових пірамідах,

легкі мумії слів

у білих коконах саркофагів.

Пам'ять пильнує скрізь за тобою,

крізь вушко маленької голки

недугою серця,

мов осінь, щемить

і дзвенить, і згасає в зіницях  –

у крихітних пастках,

у порожнечі.

Нагадує: це – час безодні,

це час споглядання,

час каяття…