Поетичні інсталяції. Фрагменти з книги "ПОРЦЕЛЯНОВИЙ ДЖАЗ"
...Слово сказане помирає,
Кажуть мені,
Але я знаю інше -
Що воно починає жити
Саме в цю мить.
(Емелі Дікінсон)
ПІСЛЯ
Після занадто сильного болю
Відчуття застигають,
Нерви наче могильні плити на кладовищі.
Напівмертве серце питає тебе –
Чи було це? Коли? Вчора?
Або може століття тому?
Дерев’яне тіло рухається без мети
По землі чи повітрю –
Час свинцю, спокій кварцу.
Виживеш – і згадаєш тоді,
Я той, хто замерзав у снігу –
І тремтячий простір, і жах крижаний,
І твоє зціпеніння – будь що буде…
ПОТІМ
…Потім я зрозумію – навіщо,
Коли повернуся додому,
Всі питання полишивши у злих століттях.
Той, що тихо колись пройшов по воді,
Розтлумачить мені всі уроки нещастя –
В шкільній кімнаті
На небесах.
Він пояснить мені всі три зречення
святого Петра,
і коли зрозумію я всі страждання землі
і заплачу над усіма, хто залишився там, унизу –
я забуду всі жалі свої,
що обпалюють серце моє,
що зараз обпалюють серце…
ДОСВІД
Я ступала по дошках
Тихо-тихо, неначе сліпа.
Як сомнамбула.
Чула – море зітхало під моїми босими ногами,
Наді мною дзвеніли зірки…
Відчувала – ще крихітний крок, і це –
мій останній дюйм у житті.
Цю судомну, тремтячу ходу
Люди досвідом звуть…
БІЛЬ
Ти кажеш – час лікує,
Я знаю – це не так,
Бо справжній біль
Час перетворює на камінь,
Так само, як кістки в землі не тліють.
Час у тобі перевіряє біль,
І якщо горе розчиняється у часі –
То тільки марні хвилювання,
То значить – болю не було…
ВІДЧАЙ
Ні, це не смерть, бо стою –
Адже мертві повинні лежати.
Ні, це не ніч,
бо дзвони кричать, як опівдні.
Ні, не мороз – адже тіло палає,
Але й не вогонь – бо ступні мої
Крижаніють…
Та повітря кругом нагадує смерть –
Я помічаю ці темні постаті,
Наче на похороні,
І схоже – моєму.
Вже відскоблили моє життя,
Вже повісили на стіну у рамочці
І не зітхнеш.
Замовкають усі годинники,
І порожнеча дивиться звідусіль,
І не спинити хаос,
І ні на що більш сподіватися.
І я, зціпеніла, стверджую,
Відчай – моє ім’я…
(С) Світлана Осєєва. Вільний літературний переклад із Емілі Дікінсон
