[552x443]
...Я утомився.Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене,як хвиля на берег.Я чую,як чуже існування входить в моє,мов повітря крізь вікна і двері,як води притоків у річку.Я не можy бути,самотнім.Так,ти стаєш мені на дорозі і уважаєш,що маєш на мене право.Ти скрізь.Ти дихаєш пилом та димом,ревеш від болю,з радості,злості.Скрізь я стрічаю твій погляд;твої очі,цікаві,жадні,влазять у мене,і сама ти,в твоїй розмаїтості кольорів й форм,застрягаєш в моїй зіниці.Я не можу розминутись з тобою...я не можу бути самотнім...Ти не тільки йдеш поруч зі мною, ти влазиш всередину мене.Ти кидаєш у моє серце,як до власного сховку,свої страждання і свої болі,розбиті надії і свою розпач.Свою жорстокість і звірячі інстинкти.Весь жах,весь бруд свого існування.Ти хочеш буть моїм паном,хочеш взяти мене...мої руки,мій розум,мою волю і моє серце...І ти се робиш.Я живу не так,як хочу,а як ти мені кажеш в твоїх незліченних "треба", у безкінечних "мучиш".Я утомився.Моє серце не може більше вмістити.Воно повне ущерть.Дай мені спокій...Так було по ночах.А вдень я здригався,коли чув за собою твою тінь...Мене дратувала непевність,що тремтіла в мені..А неба було так багато,що очі тонули в нім,як в морі,та шукали,за що б зачепитись.І були безпомічні.Так було тихо,що мені соромно стало калатання власного серця...Так добре було б стати "нічим"-безгласним,непорушним спокоєм.Безконечні стежки,скриті,інтимні,наче для самих близьких,водять мене по нивах,а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба.Я тепер маю окремий світ,він наче перлова скойка...Можу подумать,що я планета...Бачу,як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила.І від того-синіше небо...чорніші крила...Як крила вічності,що чорніє над полем:байдужно і безупинно роблять в повітрі круг,немов говорять:так буде вічно...так буде вічно....in saecula saeculorum ..in saecula saeculorum .....

М.Коцюбинський