Світло нового сонця
Вони блищали,переливались усіма кольорами веселки.Великі і маленькі,зовсім крихітні.Їх було так багато,дуже багато розсипані по підлозі,сотні,тисячі уламків скла.Ріжучі,ранюючі,пронизуючі пам"ять,серце навскрізь.Вони шипотіли "Пам"ятаєш,пам"ятаєш,пам"ятаєш....."Вона пам"ятала,вона й не намагалася забути,відбиватися...Навіщо вони тут,усі зразу?Тут...тільки зараз прийшовши в себе помітила,що находиться у невідомому місці.Одна.Вікон немає.Двері...двері тут були.Вона крокувала до них і закричала від гострого болю.Уламки безжально нагадували про себе.Боса.І маленьке коло на підлозі,де не було уламків.Зі слізьми на очах зробила ще кілька кроків.Двері,вони так далеко.Крок,ще.Ні,це було неможливо.Зупинилась.Стояти було теж боляче.Повернулась у коло. Де я?Зрозумівши,що ніхто не відповість,питавши скоріш за все від відчаю: "Все ніяк не розлучишся зі своїми уломками?"Голос.Чужий,не знайомий.Взкочивши вона повернулася,але кімната було порожньою.
-Хто ви,де я?
-Там,де завжи хотіла опинитися.
-Я не розумію,це сон?
-Сон,а ти,що не відчуваєш болю,тобі не боляче?
Невідомий голос віддавався зі стін,з високого даху.Проникав в самі потаємні місця свідомості.Страшно.Боляче.Біль вуб-яскравим,наполегливим. Ні це не сон.Страх обіймав її і сковував.Бігти?Але куди?Від кого?Як?Сльози болю і страху змішалися.
-А ти думаєш буде інакше,ти ж сама так вирішила?!
-Що я вирішила,про,що ви?
-Уламки,навіщо ти їх бережеш?
-Я не можу їх залишити,вони-це все,що у мене залишилось.
-Все?Ось бачиш,то чого ж ти хочеш?
-Піти звідси,тікати,бігти.
-Так іди двері відкриті,тебе ніхто не тримає.
-Але мені боляче.
-Тоді залишайся,ти тут з ними,вони з тобою.
-Я не можу,я не знаю,кожен означає так багато,вони дорогі мені.Це моє життя,моє минуле і справжнє.
-Так?А там за дверима майбутнє.Ти повинна піти,легко.Залишити їх тут назавжди,назавжди,назавжди.
Голос був безжалісним.Вона присіла навприсядки дотягнулася до найближчого уламку .Пам"ять услужливо намалювала картину з її життя:вона і він,сміються і тримаються за руки,він і вона гуляють по осінньому парку разом.Відчуття щастя на мить охопило і змусило забути про все.Пальці обережно гладили зеркальну поверхню уламка.Фари,яскравою вспишкою по очах.Дикий скрепіт.Зажатий у лодоні уламок вмить різанув по серцю,залишивши яскраво червоні крапельки на руці.Вона кричала:"Як,Як залишити усе це?"Але голос мовчав.І у цій тиші стало ще страшніше,ще болючіше і не комфортно.Ніхто не вирішить,не допоможе.Двері.До них можливо 15 кроків.Двері і вони.Вони.Переливаються,нагадують,гріють.Заплющив очі вона зробила перший крок,другий,третій,біль зводив з розуму.Четвертий,п"ятий,хотілось зупинитись,повернутись.Вони мов знали,відблискуючи ще яскравіше.Вона йшла все впевненіше,не дивлячись на біль,на сльози.Пам"ятаєш,пам"ятаєш,пам"ятаєш....Двері все ближче і ближче.Вона йшла по уламках свого минулого життя.12,13 залишаючи їх назавжди,назавжди,назавжди...Яскраве світло засліплювало і це світло було таке лагідне,а рани вони затягнуться.Час лічить усе,ні не час,забуття.На розгорнутій долоні у неї лежав останній уламок,але він відображав світло нового сонця!!!