Одного разу все просто закінчується. І починається знову.

А іноді навіть не починається, а просто трапляється, і ми не встигаємо зрозуміти, що із нами сталося.

Ти мене придумав. Я – майже напівпрозора, легка та тендітна і, мабуть, трішки несправжня. Я наснилась тобі в одну ніч повного місяця, ти сповнив мене місячного сяйва, і я сховалася десь у глибині твого серця, як маленька бульбашка почуття, приготувавшись виринути на поверхню, коли ти будеш готовий.

Ти шукав мене серед юрби, зазираючи в очі, сподіваючись, що буде знак... Смакував чужі губи, пестив чужі долоні, шукаючи тут саму руку...

Ти знав, що я десь є, що варто тільки покликати, і я почую, навіть будучи на іншому континенті. Ти чекав на мене, не знаючи, що це буду саме я.

Я народилась від місячного сяйва, тому мої очі сталеві, мрійливі і яскраві. У них живе маленька душа, той чарівний ключик, який допоможе бульбашці щастя виринути із твого єства.

Я не знала тебе і навіть не могла подумати, що варто просто зустрітися поглядами…
Але ми зустрілись. І ти мене згадав.

Так згадують далекі сни дитинства. Спочатку це просто примара, відголос, тоненьке мереживо думки. Тобі здається, що ти ніколи із цим не зустрічався, але вагання зароджується у тобі, і ти називаєш це déjà vu…

Але насправді ти просто мене придумав. Навіть якщо тобі здається, що ми бачились раніше – стільки спільних знайомих.

Але я знаю. І ти знаєш. Тепер ти знаєш.

Моя маленька душа стане ключиком від великого щастя.

Бо ти і є щастя.