Більш за все на світі я не люблю ті дні, коли природа стає сірою, поступово поглинає усі зелені, а потім золоті і багряні барви і просто розчиняє їх у незрозумілому кольорі багна. Я ненавиджу, коли на вулиці вітер намагається видути тебе із каптура куртки, ти біжиш по вже замерзлій землі від зупинки до сірого багатоповерхового будинку, і життя твоє сіре-сіре, як той будинок, як небо над тобою, як погода…
А ще я ненавиджу у такі дні бути сама. Мене накриває із головою буденність, і я захлинаюся від цієї звичайності. Навіть чай із барбарисом чи сушеною малиною не приносить ні насолоди, ані спокою. У мене сірі очі, але більш за все я ненавиджу відчуття сірості. Коли у такі дні ти сама, то відчуття безнадії дуже швидко переважає над усіма чуттями, і навіть посмішка стає якоюсь сірою.
Нажаль, більшість наших зимових днів проходять саме так: сірі, пусті, холодні та вітряні. Коли випадає сніг, стає трохи легше. Ти біжиш додому, сніжинки роблять із тебе глазурований пряничок, і все довкола біле-біле…і якесь прозоре. Шкода, що сніг у нас не тримається довго. Я не люблю зимову пору, бо вона не любить мене.
Новини сьогодні схожі на новини вчора. Я перекладаю їх майже автоматично, кожного разу сварячи себе за неуважність. Я ж-бо спеціаліст, та й роботу цю я хотіла. Але ця сірість… Маленька квартирка, звичні шпалери, скоро новий рік, а у мене зовсім не святковий настрій. Сусіди уже повісили гірлянду…але і вона чомусь мерехтить сіруватим. Може, вікно помити? Іноді допомагає. Де у мене було відро?
У старій коморі шпалери ледь не відпадають – господи, це ж треба було так запустити квартиру! Треба сказати друзям, може, хтось допоможе, ремонт зробити чи що. Може, дійсно просто старе варто перед новим роком викидати? Я дістаю відро, відкидаю назад пасмо довгого волосся…знову кудись подівся гребінець… А це що таке? За панеллю шпалер видніється ручка – звідки у мене у коморі двері? Нещадно відриваю шпалери, папір тріщить, під ним іще газети – але потім відходить, як ніби картон, і ось уже я бачу усі дверцята – блискучі, червоного дерева, новенькі і… яскраві? Рядок мурашок побіг мені по спині. Яскраві. Сірі шпалери, сірі ж стіни, пилюка і сіре відро. Насиченого червоно-коричневого кольору дверцята – завеликі для Аліси, але можна ж випити із спеціальної пляшечки… Чудасія…
Я повинна боятися. Ніколи не можна відкривати двері, які були за шпалерами, і які – господи боже – яскраві! Ніби додали кольору у налаштуваннях життя. Я простягаю руку і раптово перестаю бути сірою: у мене світло-русяве, із золотинкою, волосся, срібно-блакитні очі, трішки рожеві щічки, червоненькі повні губки. А попереду у мене чудасія. І зовсім мені не страшно.
І я відкриваю двері.
А там… зима. Ні, не так. Там Зима! Пухкі кучугури снігу ледь мерехтять під сонячними променями і тисячі маленьких райдуг танцюють перед очима. Темні, зелені ялинки, припорошені снігом, як цукром, ледь хитаються. Високі, вони не затуляють сонця, і я стою на порозі Зими, і морозне, терпке повітря сповнює мені груди. Я вагаюся, ніяк не можу знайти у собі рішучість ступити у цю картинку зимового спокою. Торкаюся лапи найближчої ялинки, і сніжинки, збиті моїм порухом, танцюють вальс переді мною, опадаючи на кучугури і здіймаючи нові райдуги. Небо таке чисте, ніби прозоре, ніби скляне, і воно бринить – тихенько, на грані почутого, так, що прислухатися – втратити мелодію. Ліс співає. Десь далеко чутно стукіт дятла, сніг ледь-ледь порипує, гілки ялинок позіхають. Не вистачає тільки кришталевих дзвіночків – як у дитинстві мі вішали на ялинку…
Легкий вітерець раптово піднімає пухкий сніг, і я чітко чую дзвіночки. Але звідки? Я роблю шаг уперед. Мороз пощипує за щічки, і вони стають іще милішими, яла мені не холодно, я у руденькому хутряному кожушку, ніби білячому, підходить до волосся і відтіняє білу шкіру – не бліду, а якусь трохи порцелянову. Деякі дівчата люблять засмагати до чорного, але я знаю – ще півстоліття тому за такий порцеляновий колір шкіри аристократки б віддали найліпші свої прикраси.
Я іду по снігу, мені здавалося, що сніг пухкий, як гусяча пірина, але йти досить легко. На мені чобітки на невисоких підборах – не червоні, але личать до кожушка. Чудасія…
Зима у коморі? А тепер з-за ялинки повинен вийти фавн, і я остаточно буду знати, що я у нарніі, і що я божевільна.
Але замість фавну я бачу маленьку хатинку, дерев’яну, якусь усю казкову – я ж у казці, якою іще бути хатинці. Смачно пахне димом, яких білим стовбуром виривається із димаря. Димом – ялинками. А ще свіжим снігом. Я піднімаюся різними сходами до дверей – масивних, таких надійних і водночас вишуканих, на мить зупиняюся біля порогу. Казка? Чи бувальщина?
Усередині палко нагріте повітря від багаття у комині, воно танцює і співає свою пісню, додаючи свої ноти до симфоніі лісу. Крісло, ведмедяча шкіра долі біля комину – ніби так банально… Невеликий стіл – дерев’яний, ніби грубий, але просто – справжній. Трохи шершаві дошки, вони пахнуть іще смолою і лаком, а ще пам’ятають наїдки – на столі таріль із фруктами і пляшка. Вино – червоне, аж чорне. Запах багаття змішується із запахом терпкого солодкого вина. Мені достатньо запаху – хоча поряд стоять два келихи. Навпроти дверей – вікно, навпроти комину – він по ліву руку від дверей – ще одна кімната, туди ведуть скляні двері, як було у хаті моєї бабусі… Матове скло виблискує від вогню у комині. Я підходжу до вікна, а там… маленьке озеро, крижане, ніби велика кругла цукерка, яку поклали на блюдечко, та й забули серед лісу. Навколо ліс, ліс, ліс… Н страшний, світлий і такий спокійний. Казкова зима…
- А за дверями буде ліжко під синім пологом у маленькі зірочки, щоб було приємніше засинати. І пічка у синіх кахлях.
Я знала, що побачу саме те, що тільки-но сказала. Стіни, обшиті березовими панелями, велике ліжко, саме таке, як я тільки-но уявила.
Я у своїй мрії. Мені відкрилося те, чого я так прагнула ось уже стільки часу. Там, у моїй реальності, усе сіре, замерзла земля, а тут крига на озері ледь потріскує, і в ополонці ген на тій стороні поблискує боком рибка.
А на столі стоять свічки і запашна пахне кава – із маленької кухні, яку я проминула, входячи до кімнати із комином. Тут час зупинився. Можна робити сніговика серед ялинок, чи сидіти перед комином із книжкою, чи пити каву і слухати музику – впевнена, десь тут знайдеться маленьке радіо, яке буде грати тільки те, що мені подобається. Але я люблю цю тишу – зовсім не тиху, коли тівкають синички, десь клекочуть сороки, потріскує крига і мерехтять сніжинки – своїм, особливим звуком. І тут я така, якою хочу бути – яскрава, сильна, гарна і щаслива… Головне – щаслива. Бо жінка тоді стає красивою, коли очі у неї блищать від щастя.


***
Тепер у мене була маленька таємниця. На роботі почали говорити, що я якась уся сяюча. А я – ледь посміхаючись і уже не ховаючи обличчя – бігла повз сірих людей додому, де у моїй коморі, серед сірого пилу, розквітла моя маленька ідеальна зима. Де сніг пахнув кардамоном, а ялинки – тягучою смолою. Де можна було додати ялівець до багаття, і уся хатинка наповнювалася чистим, терпким і таким корисним духом. Я не боялась хвороб – тут неможливо було захворіти. А якщо холодно – на пічці грілося гараче вино – чи запашна кава – чи ромашковий чай. А біля комину стояло крісло-качалка, і книжки були такі, як треба.
Не вистачало тільки одного – таку казку хотілося із кимось розділити.
Я була сама – я звикла до друзів і приятелів, але я була сама. У цьому маленькому світі – він був тільки для мене. Воістину говорять, що людині завжди чогось не вистачає. Ела казка чудова тоді, коли є кому сказати, що казка чудова.
Чи побачить хтось мою зиму?
***
Павло перестав залицятися до мене дуже давно. У нього траплялися дівчата, я спілкувалася із іншими хлопцями, але він іноді трохи вносив у моє – тоді ще сіре життя – яскраві нотки. Він приносив мені молочний шоколад і новенький фільм – казки чи комедії – і один із вихідних ми іноді проводили разом. Я могла довіритися йому у будь-чому. Про нас ходили плітки. Павло сміявся, мружачи голубі очі, і радив мені не звертати уваги. Люди завжди усе роблять банальним і трохи вульгарним. Мабуть, усі вони очікували на роман між нами, але мене це не бентежило. Павло був надто своїм, і він це розумів.
- Я тут ще одну анімешку Міядзаки знайшов. Подивимося? – вже звично роздягся, кинув куртку на рогачку вішалки, залишив черевики біля дверей.
- Гаразд, тільки спочатку хочу дещо тобі показати.
До того уже був Тарас – колись я думала, що, можливо, ми із ним зможемо щось… Він не побачив дверей у мою зиму, тільки насварив, що не думаю робити ремонт – я ж професійний будівник, що, так важко просто попросити, шпалери переклеїти – два дні максимум, лінолеум змінити, а ось на цій стіні можна повісити додаткові полички, тобі ж буде легше. Зросту не вистачає – ну то давай я лампочку зміню на сильнішу, щоб ти драбинку не тягла, ти ж тендітна, маленька зовсім, а у мені зросту під два метри, я дістану і так… Господи, як банально. Він, напевне, так хотів бути корисним і стильним із своєю зачіскою, як тепер носять – під козаків – і увесь такий впевнений у собі. Занадто впевнений. Застібнися. Навіщо надягла цю блузку? Підправ брови. Ну що за зачіска, тобі було краще із короткими… Чому губи не фарбуєш?
Він пішов із мого життя, так і не побачивши яскравого сонця і тисяч маленьких веселок на пухкому снігу.
Я провела Павла до комори, і його очі розширилися. Він бачив двері у мою зиму – ми думали в одному напрямку. Серце забилося швидко-швидко. А може?
Я відкрила двері, і він вийшов у ліс.

***
Тепер ми іноді приходили сюди удвох. Павло сидів у кріслі, а я опиралася йому на ноги і читала книжку, іноді навіть уголос, і було у цьому щось прекрасне. Я навіть почала думати, можливо, саме із хорошої дружби росте щось більше – таке, що можна розділити на двох, і ще трішки залишиться на наступне покоління?
Але щось було не так. Павло вніс у мою казку якусь неправильність. Я довго не могла збагнути, яку саме. З ним було добре. Розважливий, спокійний, він приносив мені головоломки, шоколад та картинки із загадковими пейзажами. Я могла покластися на нього і він ніколи не казав мені, що і як робити. Я знала, хто і які наміри до нього має, і яка дівчина за ним бігає зараз. Знала я також, що він чекає на когось іншого… чи на мене?
Він любив солодке вино, яке стояло іноді на столі – не більше келиха, говорив, що насолода не в тому, аби випити усю пляшку, насолода – оцінити… Я при ньому завжди пила чорний терпкий чай без цукру, і мені було спокійно.
А потім я зрозуміла: хатина, сніг, ялинки, озеро – усе було яскраве і справжнє. А Павло залишався сірим. Він сидів у кріслі, трішки качався і був схожий на тінь, а не на людину. І мені раптом стало сумно…
***
Зима змінилася весною, а разом із природою ожила і я. сонечко все сильніше пригрівало землю, пташки повернулися із вирію, робота вже не здавалася такою важкою, а новини для перекладу – нудними. Я була частиною природи, і мої сірі очі тепер світилися зеленю. Я все рідше стала приходити до своєї зими. Мені хотілося сонця, м’якого та лагідного.
Іноді до мене в гості просилася Настя – вона любила зиму, у неї теж були свої двері, я дізналася про це раптово, обмовившись, що сніг у нас у місті сірий.
- А де ти бачила сніг краще?
- Там, де моя зима…
Але її зима була зовсім іншою. Вона приходила на берег моря, і споглядала на те, як котяться вали, розбиваючи тоненьку кригу, зо збиралася біля самого берега. У неї була ковдра і келих глінтвейну. І нікому іншому не було місця біля її моря.
Моя зима їй подобалася. Вона ходила берегом озера, скаржилася, що доведеться повернутися до пекла міста – уже ж майже травень, господи, навіщо мені це? Але замовкала, прислухаючись до пісні лісу. Вона була яскрава і добре вписувалася у мою зиму. Вона ж-бо була… зимова.
***
Мені відчайдушно хотілося на море. Але робота, місто, можна було сходити у зиму – але мені так хотілося просто відпочивати. Усе світилося сонячним промінням, і думати про зиму зовсім не хотілося. Шпалери у коморі зовсім відпали, але ще одні двері не з’явилися, але не зникли і мої – у чудову зиму.
А потім знову набіг вересень – надто швидко, надто наполегливо, і зелень поступово стала перетворюватися на золото. Іще не почалися осінні дощі, не з’явилася перша осіння багнюка, але я знову відчувала, що скоро-скоро все стане сірим. Найважчий час – важкі хмари і так мало сонця.
Андрій не був ні красивим, як з обкладинки, ні особливим чи ідеальним. Ми час від часу сварилися, він критикував мій метод роботи, і ми ніколи особливо не були близькі. У нього були очі кольору м’ятного шоколаду, і мене це бентежило, бо відкривало старі рани. Він бачив свою мету, і без проблем досягав того, що хотів. Йому так подобалося йти вперед, заради самого шляху, і попри моє ставлення до нього, мені це подобалося. А ще він був живий. Навіть у цій сірості, що поступово наповзала на наше місто, він був живий, а іноді занадто реальний.
На день перекладача мені подарували пальму. Начальниця щось говорила про позитивний вплив рослини на домашню атмосферу, а я думала, як я буду перти додому вазон у декілька кілограмів – адже залишити його на роботі – страшна образа.
Андрій посміявся із мого обличчя і раптом сказав:
- Я проведу.
Ми мовчки йшли до під’їзда, так само мовчки піднялися на ліфті. Андрій не вписувався у цей будинок, у моє життя – такий цілеспрямований, такий впевнений у собі. Він був смішним із цим дурним вазоном, намагаючись не кряхтіти, коли заносив кляту пальму до вітальні. Уже ставлячи її на низький стіл біля дивану, він занадто сильно нахилив вазон, земля посипалася на підлогу.
- Хай йому грець! – Андрій опустив нарешті пальму і подивився на белад, що він накоїв. – Нехай Ельвіра наступного разу сама пре це одоробло – не могла подарувати просто букет?
Я подумала, що якби Ельвіра, моя начальниця, почула, як про неї озивається ведучий програміст айті, то вдарила б його парасолькою – страшна жінка. Занадто діяльна. Я уявила, як вона лупцює Андрія і меня стало так раптом смішно – вони були ніби створені один для одного – що я пропустила момент, коли Андрій по-хазяйськи пішов прямо до комори, бурмочучи щось про віник, що не можна залишати після себе сміття. Я отямилася від його радісного крику:
- О, у тебе теж двері до мрії є!
Двері до мрії. Ну, так, насправді. Але чому «теж»? Я якось поволі підійшла до комори, сперлася на одвірок. Андрій стояв і розглядав мої двері червоного дерева, із латунною ручкою, які вели до маєї чарівної зими. І був він такий справжній, такий реальний, що меня ставало ніяково – ніби то я тінь, а він ні.
- У тебе гарні. Відкрий, я не можу сам.
Знову ж поволі я підійшла и прочинила перед ним двері. Він постояв на порозі, але крок за поріг не зробив. Просто стояв, закривши очі і дихав кришталевим морозним повітрям, а я поряд із ним світилася від щастя – я не була сірою. На порозі моєї мрії ми обидва були реальністю. Я хотіла уже запросити його піти далі – раптом, мені захотілося побачити його у моєму кріслі біля комину. Але Андрій мотнув головою і зробив крок назад.
- У тебе тут так… реально. І дзвіночки чутно, як у дитинстві.
Одна мрія на двох. Дзвіночки. Досі жодна людина не чула у моїй мрії дзвіночки. Ні Настя, ані Павло – вони чули, як плаває риба в озері чи я тріщить крига, чи як тівкають синички. Але жоден ніколи не чув дзвіночки…
Раптом Андрій схопив мене за руку:
- Ходімо, я тобі хочу показати свою.
Про землю у вітальні ми так і забули.
***
Стильний дизайнерський ремонт, хай-тек, велика плазма у вітальні – все так, як я могла уявити. Я була навіть трохи розчарована, що в Андрія все так, як я і думала. Він провів мене до маленької коморки, де переважно робили вбудовані шафи чи кімнатки для верхнього одягу. Там у нього нічого не було, тільки невеличкі, якісь ніби мереживні дверцята – дверцята у його мрію. Вони були ледь сіруваті і мене це трохи збентежило, адже мрія не може бути сірою. Він прочинив двері рішуче, переступив поріг, і у мене не було вибору, як піти за ним.
Ми стояли на березі моря, сонце поступово сідало, і вода здавалася розлитою червоною карамеллю. Пряно пахли якісь квіти – не тропічні, але і не наші рідні. Шелестів бриз листям паль мочок – невисоких, трохи вищих за Андрія.
Я занурилася босими ногами у білий пісок – я такий бачила тільки у Юрмалі. Андрій у білій вільній сорочці сидів біля самої води, поглянув на мене внизу вгору. Раптом я збагнула, що на мені теж біла тоненька сукня – колись я мріяла про таку – а волосся зовсім золотаве у променях вечірнього сонця. І хоча спочатку мені здалося, що все навкруги тьмяне, із кожним моїм кроком уперед кольори ніби змінювалися, набирали якості, смаку і запахів. Десь далеко було чутно гітару…
Я зупинилася біля Андрія і він піднявся на ноги. Я збагнула раптом, що він аж на голову за мене вищий, хоча завжди думала, що він невисокий. Він посміхнувся, і його очі виявилися зовсім не карі, а сині, а волосся русяве. Він простяг руку і заправив мені за вухо пасмо золотавого волосся, із яким уже грався вітер.
- У моїй мрії не вистачало тебе.