Усе це ніби сон. Я стою на порозі і думаю собі, чому все так, а не інакше.
Маячня, гра у пригоди. Ви знаєте ці завдання: піди туди, не знаю, куди, що знайти – на місці зрозумієш. І взагалі усі інструкції, як користуватися рятівним кругом – на тому березі. Нащо я згодилася на цей дурнуватий квест?
Сашко питає у жінки, як нам потрапити в середину. Нас троє, двоє хлопців, третя я. У мене фотокамера та відчуття нереальності, у хлопців легка стурбованість: не встигаємо по часу.
Жінка знову хитає головою:
- Тут немає входу, ідіть звідси, що ви тут забули?
Коли Вадим розповів мені, що хочt погратися у пригоди, я ледь не підняла його на сміх. Але згодом задумалася: хто не захоче білет до Adventure?
Квести проводились у нашому місті частенько, хоча і значно масштабніше. А тут, наскільки я знала, усього дві команди. Організатор – трохи дивний чоловік. Уже у літах, голос сильний, очі ясні, якби не бачила його, ніколи б не сказала, що літня людина. Він видав нам конверт, вказав обсяг часу. Передаючи Сашкові конверт, дивився на мене:
- Ви все зрозумієте. І що шукати – також.
Дивні яскраві очі, ніби бачить тебе наскрізь.
Жінка вже ледь не репетує і погрожує викликати міліцію. Сашко відступається, підходить до нас.
- І що робитимемо? За картою, що дав нам той старий, ми повинні потрапити у внутрішній двір цієї будівлі, там на нас чекає наступне завдання. Але тітка говорить, що тут ніколи не було такого двору.
- Думаєш, щось приховує? – Вадим витирає трохи спітнілі долоні об штани – я цю його звичку ненавиджу ще зі школи. Він озирається навкруги, щурить очі. – Тут можуть бути і потаємні ходи. Диви: будівля велика, ніби на два флігеля. Переважно, у таких місцях два симетричні виходи по боках флігелів.
Вадим сталкер уже років із п’ять, був і у тунелях під метро, і де тільки не ходив. Усе, що стосується ходів і виходів – його фішка. Мені подумалося, що по ньому і не скажеш: трохи повнуватий, якийсь не ладний, невисокий, як тільки у люки пролізає? Але зовнішність оманлива: вміє і по драбині, і як треба, то і альпіністом буде.
Сашко зовсім інший: спортивний, пружкий, одразу видно, що атлет. А от що він ще і талановитий програміст – якось і не подумаєш. Та ні, це я неправа, у нього дуже розумні очі, хоча включити дурника він любить.
Я проти них двох – маленька дівчинка, чи ельф якийсь: тендітна, невеличка, ніжки тоненькі, волосся світле. Якщо Сашко мене перевищує зростом, то Вадим – вшир. Проте для нашої команди воно і краще: де мені зросту не вистачить, то Сашко мене закине, як пушинку, а як потрібно, то Вадим собою прикриє. А я ж фотограф у команді, а ще пункт збору та аналізу інформації. Сашко мені так і сказав:
- Де моя логіка пасує, там твоя інтуїція нас витягне.
І от ми стоїмо перед цим великим старим будинком, і двері під’їзду щільно зачинені – нас щойно звідти вигнали.
Сашко проковтнув декілька лайок, махнув нам:
- Ходімо.
Ми обходимо будинок зліва, але там немає дверей.
- От дідько. – Вадим хитає головою. – І що нам його робити? Ще й справді тітка викличе міліцію.
Сашко іде далі вздовж стіни будинку, шукаючи може якийсь вхід до підвалу, а я стою і дивлюся на ту сторону вулиці. Навпроти стоїть такий самий багатоповерховий будинок, просто близнюк нашого. Я б навіть сказала, що це один і той самий будинок, або ж один будинок, який навпіл розбила дорога.
- Хлопці, а нам точно сюди?
Вони розуміють мене, і, подивившись на будинок-близнюк, Вадим швидкою ходою пересікає дорогу. Я ледь не біжу за ним, а він так само швидко говорить:
- Це ж віддзеркалення ніби. Якщо там вхід праворуч, то тут буде ліворуч.
Сашко обганяє його, і ось ми уже біля білих, трохи облуплених дверей. Вони незамкнені, та й сам будинок виглядає трохи занедбаним – на противагу його близнюкові, який сміливо може претендувати на звання елітного мешкання.
Сашко чомусь вагається. Все якось не так, як повинно бути, все якось химерно, трохи дивно. Нереально? Хто той чоловік, який тицьнув мені конверт із картою?
Вадим притримує мене за руку, а я стягую фотокамеру із шиї і фотографую, як Сашко – уже рішуче – штовхає двері всередину.
- Обережно, сходи вниз, - ледь приглушено говорить він, вмикає ліхтарика і ми спускаємося вниз.
А мені раптом стає страшно. Не люблю фільми жахів. Не люблю ввечері спускатися у темні підвалини. Рука Вадима мене трохи заспокоює, але тривога не відпускає. Щось пішло не так?
І вже коли я розумію, що пішло не так: на карті цього будинку не було! – нас раптово засліплює майже сонячне сяйво.
Ми стоїмо на порозі величезної зали і крізь великі вітражні вікна на підлогу падають скосі промені. Ми ввійшли до підвалу о четвертій пополудню, а зараз неначе не більше десятої ранку. Яскраві оранжеві, червоні, жовті плями створюють на підлозі фантастичну мозаїку. Здається, іще хвилина – і десь згори заграє орган. Я боюся поворухнутися, щоб не злякати цей дивний момент: гармонії і чудасії.
Але це тільки мить, і подив усе ж таки бере своє. Сашко проходить на середину зали, і промені танцюють навколо нього, змінюючи узор на підлозі, як змінюються маленькі часточки у калейдоскопі.
- Здається, нам треба далі. – А от Вадим зовсім не здивований. Бувальщина – а може просто сприймає, як належне.
Він знову бере мене за руку, і ми йдемо, наздоганяємо Сашка, і тепер усі троє стоїмо серед вальсу кольорів.
Будь-які крики, ба навіть голоси звучать несподівано, особливо, коли ти впевнений, що навколо тебе ні душі. Моя власна одразу захотіла втекти до п’ят, але голоси були дитячі, це не були крики тривоги чи паніки, і я розслабила долоню, якою вп’ялася Вадиму у руку – він ледь не охнув.
На тому кінці зали стояли троє хлопчаків: якість трохи хворобливі постаті, а може, то мені здалося через химерне світло вітражів. Поки я розглядала їх, Сашко уже почав розмову. Ми з Вадимом теж підійшли ближче, і я нарешті відпустила його руку зовсім.
Хлопчаки були трохи замурзані, хоча одяг не був порваним, а самі вони не виглядали замученими. Коли вони говорили усі разом, було важко зрозуміти, що вони хочуть, проте Сашко якось розбирався. Хлопчаки розмахували руками, вказуючи одразу у різні сторони.
Я присіла біля них:
- Звідки ви тут?
- Ми тут постійно. – один відповів, а інші замовкли, дивлячись на мене трохи… осудливо? Я раптом знітилася.
- Чому ви самі? – зазирнула кожному по черзі в очі. У всіх трьох ледь сумний вираз, якийсь не дитячий.
- У Вані батьки не знають, але ми робимо діло. – знову говорив той, що відповів на моє перше питання, він стояв посередині, і, мабуть, був у них ватажком. Він кивнув на того, що був від нього зліва. – І новини збираємо, і коли треба – приносимо необхідне. А іноді навіть кличимо дорослих, як потрібна допомога.
У мене ледь защеміло у грудях. Так, важлива робота. А ще приносити каміння? Чи може збирати пляшки?
- А твої батьки?
Знову пауза. Хлопчак справа від мого співбесідника тягне його за рукав.
- А їм уже все одно.
Не знаю, що відповісти. Дивні хлоп’ята. Дивне місце. Дивна я.
Сашко втручається. Йому треба знати, куди йти і чи не бачили хлоп’ята нашого організатора – ми ж у справах. Вони знову посміхаються, знову говорять усі троє, розмахують руками. А мені трохи моторошно. Скільки їх таких, хто втратив домівку чи батьків? Скільки скалічених душ?
Сашко нарешті договорився. Нам далі, вперед, а хлопці швиденько зникли за поворотом у боковому коридорі.
- Тут багато людей, - говорить Сашко. – чи безпритульні, чи біженці – не розбереш, ти ж бачиш, хлопці не хочуть говорити. Далі буде ще великий зал, там люди живуть, там є базар, там усе. Думаю, нам треба туди.
- Але ж ми повинні були потрапити у двір якийсь? – Вадим простягає до мене руку, і я віддаю йому конверт із інструкціями.
- Повинні були, але ти ж бачиш. Люди тут теж не планувалися. Розпитаємо там.
- Слухай, - я раптом згадала. – а що друга команда? Їх тут не було?
- Не було, в тому і справа. – Сашко трохи спохмурнів. – Дивне щось, Женю. Але треба рухатися далі.
Якраз стіни коридору роздалися у ще більшу залу, і ми вийшли на справжній майдан під кам’яною стелею: важко було сказати, де він закінчувався.
Намети, намети, намети… Біля одного – хрест.
- Церква ,– прошепотів Вадим. Він дивився у тому ж напрямку.
Збоку від нас і справді був такий собі базар: люди торгувалися, вибирали товари, переважно харчі, хоча був і одяг, і навіть іграшки.
- Чи не хочете чаю? – до нас підійшла привітна жіночка, гладка, але ладна. Такі часто бувають гарними кухарями. – Ходімо.
Вона махнула рукою у бік, де диміло багаття, у казанах щось кипіло: готували обід. Чоловіки навколо потягували чай – склянки у їх руках парували. Прості обличчя, відкриті, хоча ніби завітрені. Чесні очі, червоні від диму багаття, від нічної варти.
- На кого вартуєте? – Сашко кивнув на темні арки переходів, напівзакладені цеглою чи блоками.
- Та набігають на нас іноді із сусідніх катакомб. Добре, якщо погрожують та харч забирають. Мародери, але свої кухарі у них погані. – жіночка трохи сумно зітхнула. – Гірше, коли починають стріляти. Ми ж їм заважаємо, чи що. Відділилися від нас не так давно, вважають нас ворогами. До них теж приходили люди чужі. Але не такі, як ви. Ви свої. А ті зовсім чужі, хоч і схожі…
Хтось кличе її, вона знову похапцем запрошує нас на чай, біжить до свого казана: час пробувати та роздавати обід.
Я дивлюся навкруги. Люди не бояться. Відкриті завітрені обличчя. На них нападають, свої, а іноді не зрозумілі хтось. А вони не бояться. Я не бачила жодного стурбованого обличчя: дві жіночки поряд лаялися через головку добрячого сиру. Тільки іноді майне сум у очах, але швидко забудеться.
Сашко питає дорогу. Йому вказують, пояснюють, розповідають про вихід.
Він бере мене за руку, а я чіпляю за собою Вадима, аби не загубитися у юрмі людей. Ми йдемо, і я чую окремі частки розмови, ніби знову опинилася у дивному калейдоскопі.
- Знову південний блок-пост зруйнували, погань
- І мені чаю налий!
- Де Юрчик подівся? Я йому яблук купила
- Якщо знову будуть стріляти…
- А Марійка бігала туди, говорить, багато хто просто боїться повертатися
- То дай йому у вухо, щоб рушницю повернув! У нас тут все на чесності…
І мені раптом стає так гаряче під серцем. До цих простих людей, до їх завітрених облич та червоних від багать очей. До їх дивного життя.
А ми знову уже йдемо коридором, і я згадую, як в останній момент, трохи запально робила фото цього дивного місця, навіть не знаю, чи вийде із них щось.
Коридор завертає за ріг, і я зупиняюсь, ніби вкопана.
- Сашко!
Схоплюю його за рукав, і він зупиняється так само, а поряд із ним стоїть Вадим. Ми стоїмо на порозі довгої галереї, знову із високих вітражних вікон б’є світло, тільки тепер довгі промені падають на стіну. А стіна… У мене на мить зупиняється серце. Я дивлюся туди, де кожна цегла вкрита написом чи малюнком. Прапор, герб, а там, здається, Шевченко… на виступах горять лампадки.
«І буде правда на землі…»
Я повільно йду повз стіну, торкаюся написів і малюнків. Тут ангели розкрили крила над золотими ланами, а тут хлопчак – років десять, не більше, котить перед собою шину.
«Борітеся – поборете…»
А між малюнками – імена. Вони прорізані у камені, і їх не зітре навіть час. Імена. Дати. Перша – остання. Горять лампадки.
Я торкаюся пальцями, ніби сліпа, проводжу по буквах, відчуваю тепло і дихання… Я не була поряд, я не відчувала того, що відчували ви. Але тут, у кожному написі, у кожному малюнку, у кожній цитаті… Ви живі.
У кінці зовсім інші малюнки. Тут немає шин, немає багать. Але тут стоять фото. І лампадки. З вами прощались зовсім нещодавно…
Знімаю із сумки стрічку. Бережіть нас і там. Ми нерозумні, тож просіть за нас там. Пов’язую стрічку на якусь арматурину – тут їх уже купа, дивлюся вздовж стіни, і калейдоскоп прапорів майорить перед очима. І Шевченко.
«Борітеся - поборете».
Сашко бере мене за руку. Я знаю, що він думає про те, що й я.
Важко розвернутися, але ми виходимо на сходи, піднімаємося вгору. Знову білі, трохи облуплені двері. А за дверима сонечко ледь-ледь видніється за будинками.
- Тут ранок тільки починається. – голос у Вадима трохи захриплий. – Ми що, пробули у цьому будинку майже добу?
Десь за рогом гавкають собаки. Люди тільки прокидаються, розчинені вікна ще дихають сном. У маленькому кафе біля виходу із двору уже підняті на вікнах ролети, хоча на табличці час відкриття – десята.
Сашко потягається і ледь сміється.
- Оце таки Adventure!
Але я відчуваю, що наш квест ще не закінчений. Ми не дісталися своєї мети. Ми зрозуміли і відчули, але ми не знайшли те, що було потрібно.
І я впевнено йду вперед. Двір раптово закінчується бетонною стіною. Довга, вона охоплює собою якість конструкції, мабуть, тут буде новий супермаркет, чи щось таке. Та я не зважаю. Дива ще не закінчилися.
Кожна частина паркану – тло для картини. Деякі розвішені,деякі намальовані просто на бетоні. Полонини і степи, і хати, і навіть пертиківка… і кримське море. Люди. Прості чи не дуже. У касках щойно із шахти чи щойно від палаючих шин. Із протигазами чи перед фортепіано. Просто жінки, просто чоловіки. Дівчинка із білявим волоссям, осяяна раннім сонечком.
Постать у кінці паркану. На ньому чорна курточка, хоча на вулиці тепло, навіщо йому курточка. Я підходжу до нього. На останньому блоці паркану Художник малює полотно: козацька сотня, із шаблями, респіраторами та щитами, біля них – військові у чорних камуфляжах. Білі хмари несуть їх далеко вгору, а над ними розкриваються золоті крила. Художник малює останню картину.
- Мені нема де виставляти картини. – він говорить до мене так просто, ніби я завжди тут стояла. – Мало кому зараз цікавий живопис. Хоч пейзажі, хоч портрети. Говорять, надто специфічне, купуватися не буде.
- Це твоя перша виставка. – Я впевнена. Сюди прийдуть ще інші. Він буде знаний.
- Так. – Художник відходить на крок, трясе балончик із чорною фарбою.
- - Я тебе знайшла, - кажу я. Він не дивиться на мене, він у своїй картині.
- Так. А ось я не можу знайти. Я не бачу обличчя лідера. Хто веде Сотню у бій?
Він простягає руку, і я бачу, як фарба струменить із балончика. Художник закладає морщини між брів і вольове підборіддя чорною фарбою, проводить риси губ.
- Я не бачу його обличчя. Не бачу очей. – розгублено дивиться на мене. – Який же він, наш лідер?