Весна – пора цвітіння. Буяє трава і листя, буяють закохані серця. Сонечко все сильніше пригріває землю. Спрагла земля, ледь прокинувшись від зимового сну, очікує на першу справжню травневу грозу.

Асфальт поступово починає плавитися під колесами невеликого маршрутного таксі, що несеться центром міста, то зупиняючись біля кожної арки, то набираючи швидкість на перегонах між світлофорами. Сірі, ділові люди їдуть хто куди, ще сонні, задумливі, у кожного свої проблеми.

- Ні, не візьму. У меня уже є один «льготнік».

Голос водія розриває тишу у салоні.

- А мені байдуже на ваше «удостовєрєніє», що учасник бойових дій, теж байдуже. Чи плати, діду, чи давай виходь, не затримуй.

Дивляться люди у вікна, ніби і не про них. Аби тільки не бачити дідка у старенькому піджакові, із орденом на грудях. Опущені плечі, очі у підлогу, руки ледь тремтять...

- Виходь давай!

«Дякуємо вам за чисте небо у нас над головами! Дякуємо за перемогу!»

Тож ходіть пішки, просіть милостиню, може, коли і дамо. Може звернемо на вас погляд. Раз на рік, напередодні 9 травня. Може, напишемо пару пафосних статусів і патетично виголосимо вам подяку. А ви ходіть пішки і далі...

- Сідайте, дідусю!

Дзвінкий голос розірвав тишу. Струнка постать: молоденька ще, каблучки невисокі, джинси вузькі, тепер такі носять, а у неї тоненькі ніжки. Очі у підлогу: а би не бачити ту сльозу, що котиться щокою ветерана, аби не бачити поглядів скосих, коли впевненим кроком пройшла повз людей ген до водія і зупинилась. Витягла із кишені гроші:

- Ось, візьміть за проїзд за нього. Чи вам шкода літню людину провезти?

Заклякли пальці, в які вона тицьнула гривні. Очі в підлогу, ніхто на неї не дивиться. Аби не показати свій сором, аби не чути. Затикають вуха навушниками. Голос дідуся трохи тремтить:

- А ти, дитинко?

- А я молода. Я пішки пройдуся.

Відкрила дверцята, розвернулася і зірвала георгіївську стрічку із дзеркала заднього виду.

- Не тобі це носити! Це частина нагороди!

Гупнула дверцятами. Задріботіли каблучки по асфальту.

Сірі люди сиділи, тихі, сонні, дивилися у вікна. Аби не бачити того дідуся, аби забути ці хвилини.

Сльоза скотилася щікою. Не плакав ніколи, навіть під кулями.

Війна без права забуття?