Я давно не писала, а тим паче українською. Чомусь саме ти розбурхуєш у мені це дивне бажання говорити рідною. Писати рідною. Співати їй оди, носити вишиванку і до крові і піни сперечатися за неї.

Ти розбудив у мені українку. Це трохи смішно, можливо, я розумію.Ти, котрий знає моєю мовою лише дай бог два слова.

Але саме ти. А можливо, то я так все відчуваю, бо тільки із тобою починаю жити?

І коли по вікнах стукотить перший справжній весняний дощ, я розумію, що мені не хочеться плакати чи сумувати разом із ним. Я витягла ту парасольку, що так мені подобалась, мабуть, я ненормальна радіти дощу, та... З тобою я взагалі перестала тужити.

Відновлення. Невже я настільки язичниця, що нарешті почалося моє воскресіння від зимового сну?

Так важко тепер розкривати очі, брати стилос знову ще важкими, неслухняними пальцями... І знову лірика у прозі.

Я не поет, я знаю. Можливо, шкода, що так і не навчилася писати вірші. Але душа у мене співуча.

Я українка. Ти всміхнешся, я знаю, тебе завжди трохи смішило, з якою гордістю я це говорю.

Але це я, не відмовлюся від цього, бо моє єство із цього складене: і гаї, і кручі, і Ревучий... Сонце над ланами, жито влиями перекочується, чйка над Чорним морем...

Я навіть не знаю, кому я це пишу, чи тобі, чи рідній землі.

Не було б тебе, не змогла б написати. А про Україну не можна писати банально і погано. Краще не писати зовсім.

Якби не було тебе, не було б усьго цього. Було б інакше. Не хочу знати, як.

Не було б тебе...

То і мене б не було.