Сонечко... Маленьке руде щастячко всередині мене. Звичайно, вже не руде. Це було давно і неправда. І не маленьке, бо заповнює мене вщент, і я нагадую таку собі трохи смішну повітряну кульку: ніби лусну від того щастя.

Не маленьке, бо ти вищий за мене, ти сильніший за мене. Я навіть уявити собі не можу, як би то було інакше.

Сонечко... Можливо, ти не сяєш, не відбиваєшься від землі живим теплом. У тебе темне волосся і карі очі.

Я маленька, безпорадна, коли думаю про тебе. Трохи розгублена і не знаю, що сказати, коли розумію, що саме я та особлива, якій пощастило...

Серце. Не те таке банальне, пафосне серце, яке дарують на Валентина. Я віддала те, яке перекачує... не кров навіть, не розповсюджує повітря в організмі, але воно дає тепло і почуття.

Доля подарувала мені тебе, я подарувала тобі.. ти сам знаєш. Звичайно, я тобі не скажу цього вголос, тільки на вушко. І ніколи не натякну, що знаю щось таке, особливе про нас. Та я й не знаю.

Ти говориш, що не віриш у долю, і в пророцтва ти також не віриш. Я киваю, погоджуюсь.

Але ж небо подарувало мені тебе.

Кохання... Солодке, як гречаний мед і гірке, ніби дьоготь. Іноді такий післясмак залишався, проте я знаю, що таке воно і є, і не треба скиглити, а просто віддатися йому.

Щастячко. Високий, сильний, не рудий (хоча ще й досі ностальгія), іноді невгамовний... Рідний.

Сонечко. Щастячко. Серденько. Коханий мій.

Чи знаєш ти, яка я щаслива?