„Суджений мій, явись... суджений мій, явись... суджений мій, явись...”

Мерехтить полум’я свічки, не хоче горіти рівно. Дивлюся у чорне скло люстра. Жодного відбитку, жодного відблиску... Суцільна темрява, тече з люстра, витікає у кімнату. І свічка не хоче горіти, не видно нічого...

- І спитала його, - говорить Мар’яна, її немає, тільки голос, бо голос не може потонути у цій густій темряві. – А він говорить: Олег. І не здивувався, чуєш?

Чую, чую. Із усіх чуттів тільки слух і лишився. Бо не хоче горіти рівно свічка...

„Суджений мій, явись... суджений мій, явись... суджений мій, явись...”

Відбивається вогник між гранями скляного коридору. Мерехтить, але не гнеться полум’я. Вдивляюсь у матову темряву, у мішанину білого-чорного, у вогник. Чи побачу сьогодні тебе? Чи буде справжнє пророцтво? Чи вийде ворожіння?..

У темряві щось зовсім чорне... Невже?.. Чи, може, здалося?..

... Скільки відтінків у темряви? Чи може бути ще темніше?

А може, це я у коридорі з чорного туману, а ти дивишся у матове скло?

Танцює тінь, закриває вогник рухом...

- Мар’яно...

Танцює. Ось уже чітко видно – людина. Тільки безтілесна, ніби рідка... повертається до мене, уся в іскристих сніжинках. Спалахує свічка, ось я бачу обличчя...

- Цур мене!

Згасла свічка. Мене заливає ця темрява, тільки б не потонути, тільки б не задихнутися...

Знову засвічую свічку. Мар’яна накинула чорне полотно на люстро.

- Це було...

Не знаю. Чи бачила я тебе? Я не встигла впізнати обличчя...

Б’є годинник. Північ. Ось і все.

- Дивися, сніг...

Я підходжу до вікна, і темрява ллється через підвіконня... Та сніжинки не марніють. Ніби ті іскорки у люстрі...

Я стою і стою біля вікна, Мар’яна щось говорить, темрява на вулиці змішується із тьмою у кімнаті, а я стою і думаю: чи бачила я тебе?..