от редактора

Русский и малоросс — это души близнецов, пополняющие одна другую, родные и одинаково сильные. Отдавать предпочтение одной в ущерб другой невозможно.  (Гоголь)

 сейчас так актуально говорить о единстве с Украиной России о единстве наших народов что всякая галиматья на сайтах русофобской шпаны кажется чудовищным бешенством которым заразилась вдруг Украина как это было в фашистской Германии - увы Россия получила удар в спину от нового поколения выращенного на ненависти которые начали песенку петь "москоляку на гиляку" а кончили сжиганием людей в керосине и бомбежками городов которые отделились от революционной заразы - но ведь музе не прикажешь ... вот родилось такое стихотворение и лежит теперь перед читателем - свобода творчества превыше всего! а может ум заставляет музу писать? автор этого стихотворения всегда говорит про свой ​​особый ум (она больше биолог чем поэт вероятно) - так что он мог вполне повлиять на создание этого стихотворения ... ну что же уму можно простить - он может и ошибаться - слава богу что это не сердце писало - впрочем финал довольно сердечный т.е все-таки предполагает когда-нибудь примирение ... надеюсь читатель после чтения этой страшилки потом утешится словами Гоголя которые я поставил в заголовок ...
 

***

Зовсім трохи… Ще трішечки часу мине,
Й два народи прокинуться після тяжкої розбрати,
І настане у них на похмілля прозріння страшне:
Чорна прірва між ними - і вже її не подолати.

І один – від ілюзій звільнивши своє повсякденне життя,
Зрозуміє, що зовсім не з тими весь час він кохався.
З жахом візьме на руки він мертворожденне дитя,
Що у муках народжував й так на дива сподівався.

Ну а другий відчує, що раптом ураз зупинивсь,
Провалившись в глуху і ніяку страшну порожнечу,
Й зрозуміє, що зовсім не тому він Богу моливсь,
Та шляху вже немає назад. Й годі думать про втечу.

Та я вірю – народить ще мати здорове дитя,
Тільки б сили лишились, та поруч були лиш достойні.
Ну а ті, хто вбивав… Марно ждати від них каяття:
Є у світі ще місія вбивць... Але є і беззбройні.

А та прірва залишиться. Наче Берлінська стіна,
Як відчуження символ, немов незагоєна рана…
Хто стріляє у спину – тому вже довіри нема.
Може, згодом і вщухне той біль, та мене вже не стане.

Так багато років промине… Втім, настане той час,
І онуки онуків під небом високим й блакитним
Створять світ, де не буде ні кривди, ні війн, ні образ,
Ну, а я їм з-за хмар посміхнуся щасливо й привітно.

(2014)

-=-