от редактора * испорчен или не испорчен украинский язык? на этот вопрос пытается ответить автор и вспоминает (без ссылок на источники и как проверить достоверность?) почему-то только стремление ввести в язык русские слова (которые всем конечно известны на Украине с молоком матери) и вскользь говорится о Грушевском который и не знал украинского языка и жил долго не на Украине  в Сибири но приехал и стал и академиком и Председателем Рады и долго "работал" (по сути уродовал) над украинским языком и написал учебник истории где внушал разность и чуждость украинцев к русским и вся его деятельность продолжалась чуть ни до средины ХХ века т.е. во многом он навредил по всем вопросам и истории и языка - и поэтому еще страшнее было искусственное внедрение австрийских и польских корней и вот как это описывают очевидцы: 

«Между эмигрантами [имеются ввиду польские эмигранты бежавшие из России и осевшие в австрийской Галиции – А.В.] самой выдающейся личностью был Павлин Свинцицкий, писавший под именами: П.Стахурский, Павло Свой, Д.Лозовский. Он стал издавать «Siolo» в духе кременецкой польско-украинофильской школы, т.е. на малорусском языке польскими буквами, и получил место учителя малорусского языка в академической гимназии во Львове. Во время его лекций происходили такие сцены: Учитель в лекции употребляет слово: «вийсько». – Ученики кричат хором: У нас говорят не «вийсько», а «войско». – Учитель: нехай буде по вашему войско. – Учитель в лекции употребил слово «потуга». – Ученики кричат хором: Що – то за «потуга»? Мы такого слова не знаем. – Учитель отвечает: Потуги не знаете? То польская «potega». – Ученики: у нас говорят: могущество, всемогущий Боже. – Учитель: Ну, нехай будет по вашему «могущество». И так дальше велась наука» [13].

                                 [показать]  Нечай-Левицкий

вот что писал классик украинской литературы Нечай-Левицкий о деятельности академика Грушевского: «За основу своего письменного языка профессор Грушевский взял не украинский язык, а галицкую говирку со всеми ее стародавними формами, даже с некоторыми польскими падежами. К этому он добавил много польских слов, которые галичане обычно употребляют в разговоре и в книжном языке, и которых не мало и в народном языке. До этих смешанных частей своего языка проф. Грушевский добавил еще немало слов из современного великорусского языка без всякой необходимости и вставляет их в свои писания механически, по привычке, только из-за того, что эти слова, напханы школой, лежат на подхвате в голове»

или

"«За все время, с которого развивается галицкая письменность, я нашел в ней лишь только немного более десятка неологизмов, слов высшего порядка, составленных хорошо и удачно, таких как: пэрэважно, здийсныты… вражиння, переважуваты, змист, вплыв, пересвидчытыся, неможлывый и т.д. которые я использую в письме. Остальные неологизмы, как от выведенных с польского корня, неудачные и сделаны не аналогично составу народных слов, как: завдякы, рухиня, видруховнисть, проява, розвий… руханковый и т.д. …они просто таки переделывают, или берут массу чисто польских слов: пэрэдплата, одсэтки [сейчас это слово звучит как «видсоткы» – А.В.], помэшкання, пэрэдплата выносыть… остаточно, старанно, рух, рахунок, рахувать, спивчуття… и т.д» [26].

а вот вторит ему видный украинофил Дмитрий Дорошенко:

«с украинской книгой и газетой «с украинской книгой и газетой приходится обращаться не только к небольшому обществу «сознательных украинцев», которые все равно будут читать, каким бы языком и каким бы правописанием не печатать наши издания; будут читать кривясь, ругаясь, но будут читать, как читали перед тем книги и газеты, напечатанные в Галиции… Разумеется, надо учиться, чтобы овладеть хорошо языком письменно и устно. Однако же язык должен быть таким, чтобы его понять можно было без специальной подготовки…»

и революционные газеты в 1918 г. то что язык письменный не понятен народу уже стали сразу писать:  газета «Голос Киева» опубликовала обращение правления Союза служащих правительственных учреждений Винницы к власти УНР. В нем говорилось, что нет никакой надобности переводить делопроизводство на украинский, поскольку «случаев взаимного непонимания между этими учреждениями, с одной стороны, и местным населением – с другой, никогда не было». «Более того, — говорилось в обращении, — такие случаи возможны именно при введении украинского языка, ибо последний в своей литературной форме почти ничего общего с местным просторечием не имеет».

так что вопросов много и сомнений много ...

источник Бостонский журнал "Лебедь"

-=-

ДЕЩО З ПРИВОДУ МОВНОГО ПИТАННЯ

В історії України досить багато неоднозначних моментів, які можуть використовуватися, м`яко кажучи, не дуже порядними вченими, щоб остаточно заплутати тих, хто хоче дізнатися правду. Не торкаючись низки суто історичних проблем, я приділю трохи уваги мовному питанню.
Зараз з'явилося багато джерел (статей, фільмів тощо), які стверджують. що української літературної мови ніколи не існувало, існувала лише "мужицька" говірка, яка була діалектом російської мови. А письмову мову вигадала купка якихось державних діячів, викинувши з неї майже всі слов'янські слова і "нашпигувавши" її словами польського та німецького походження. І що між цією мовою та розмовною мовою простих українців існує глибока прірва.
Звичайно, це неправда. Але звідки "ростуть ноги" у цієї дезінформації? Виявляється, що близько 150 років тому у Західних областях України, дійсно, намагалися ввести штучну мову, яку назвали "язичієм".
Причому, все відбувалося зовсім навпаки: з мови, якою розмовляли тамтешні люди, викинули всі полонізми, яких було багато внаслідок тривалої окупації цих регіонів України Польщею, і замінили їх на... думаєте, українські, які використовували у своїх поезіях творці нинішньої літературної української мови - Іван Котляревський та Тарас Шевченко? А от і не вгадали! На російські церковнослов'янські.
Втім, краще дам слово "Вікіпедії":

"Язи́чіє — один з типів штучно витвореної книжної мови, яка вживалася в Галичині, Буковині та Закарпатті наприкінці XIX — початку XX століть. Створювалося як поєднання місцевої народної мови з церковно-літературною. Нею писали москвофіли, прихильники мовної єдності з Росією. Язичіє не мало усталених правил та було малозрозумілим для більшості селян.
Назву мові дали українофіли під час полеміки з русофілами, прихильниками цієї книжної мови, і вона носить зневажливий відтінок (самі прихильники язичія вважали її просто «руською мовою» або «галицько-руською»).
Основою язичія була церковнослов'янська мова в суміші з російською, але з домішкою українізмів та полонізмів і з українською вимовою. В язичії застосовувалися кирилиця та історико-етимологічний правопис.
Язичіє підтримувалося москвофілами, які гадали в такий спосіб досягти так званої мовної єдності з Росією, а також тими, хто заперечував здатність народної («мужичої») мови піднятися до рівня літературної.
Язичієм видавався ряд газет і журналів, частина яких у 1887 — 1893 роки повністю перейшла на російську літературну мову.
У час активного формування літературної мови на народній основі використання язичія було анахронізмом, воно гальмувало становлення загальнолітературних мовних норм. Українська демократична інтелігенція гостро критикувала язичіє як мову мертву, незрозумілу народові".

Ось такі справи. Звичайно, язичіє не прижилося і поступово зникло. Але цей епізод з української історії став сприятливим ґрунтом для усіляких домислів та викривлень історичної правди аж до того, що автором цієї кампанії вважають Михайла Грушевського. Але, якщо порівняти рік народження Грушевського (1866) і час виникнення на Західній Україні язичія (початок 1850-х років), то стане зрозумілою вся абсурдність цього твердження.
І, наостанок, наведу уривок тексту, написаний на язичії, щоб можна було порівняти, наскільки цей "динозавр" відрізняється від сучасної української мови.

"Що єсть тепло и свѣтло — того дово̂дно оучени̂ єще не знаютъ. Но безъ свѣтла и тепла нїяка изъ нашихъ пашниць не може оудатися. — Свѣтло, здаеся, возбуджае въ рослинахъ силу, котрою они оуглянный квасъ, амонїякъ, воду, и другое поживлѣнье розкладаютъ на части, зъ ıакихъ тїи рѣ чи повстаютъ, — и — потребное въ себе вживаютъ, остальное же назадъ воздухови о̂тдаютъ. На пр. оугляный квасъ розкладаютъ они на єго части, на квасородъ и оуглеродъ, и оуглеродъ вживаютъ въ себе, квасородъ же о̂тдаютъ воздухови, и тымъ способомъ воздухъ все о̂тсвѣжуютъ. Но все то дѣеся лишь днемъ при свѣтлѣ солнечно̂мъ, ночїю же нѣ; и также днемъ при захмарено̂мъ небѣ робота тая оуже имъ складно не иде, а для того въ хмарнїи роки овощи николи не буваютъ смачни̂ та тревали̂. (1875)"

Уривок цей прийшовся мені до душі, тому що я - біолог, а в ньому йдеться про таке біологічне явище, як фотосинтез. І ось що я помітила. Спочатку мені було важко читати і розуміти цей текст, але коли я вловила в ньому наукову думку, я відчула, що ця мова мене зовсім не дратує. Я почала її розуміти і навіть почула до неї симпатію.
Таким чином, я впевнена, що якою б мовою не розмовляла людина - російською, українською, англійською, мовою якого-небудь африканського племені або, навіть, язичієм, вона знайде порозуміння з іншими, якщо схоче відшукати істину. Я навчаю біології іноземних студентів, які приїздять в Україну з Китаю, Ірану, Іраку, країн Африки, ближнього зарубіжжя. Навчаю їх російською та українською мовами. І вони з цікавістю і ентузіазмом сприймають ці знання, хоча ледь-ледь опанували нову для них мову. А тим, хто так палко бореться з «чужою» мовою, хочеться нагадати вислів одного з видатних письменників: «Скільки мов ти знаєш, стільки раз ти людина».