Мене дивує в людях дещо.. Я пропоную стабільні, постійні стосунки на базі довіри, але складається, що цього не потрібно нікому, крім мене.. Я так звик, для мене це видається найкращими стосунками, і хоч я й пристосуюся до умов, де люди звикли одне-одному робити все, щоб самим стати вище, але це не змінить мою сутність.

Складається враження, що коли я говорю про довіру між людьми, я говорю одне, а розуміють вони зовсім інше, не те, що кажу я. Коли я говорю про щось, я відповідаю за свої слова, що це саме так. Для навколишніх же нормально щось пообіцяти, а потім сказати "ну, не сталося так, як гадалося", іншими словами, вони обіцяють направо і наліво, але не збираються відповідати за свої слова. І почуваються цілком добре, для них це нормально, проблемою це є тільки для мене. Для них нормально ображати один-другого, а потім миритися, щоб знову побитися. Слова тут просто зайві, бо вони однакові, а зміст у них різний. Я часто забуваю, яке у мене оточення, і воно завжди невчасно нагадує про себе, часто різко й болісно.

Я хочу навчитися розрізняти людей з першого погляду, і постійно пам'ятати, з ким я маю справу, щоб поводитися з одними по-одному, а з іншими по-іншому. Я хотів інакше, але вони так не хочуть, що ж, самому навчитися набагато легше ніж навчити людей навколо.

Напевно можна знайти тих, хто мене зрозуміє, і хто має схожі погляди, а поки-що я буду поводитися з людьми так, як вони дають із собою поводитися, я не буду сподіватися від них більшого, бо це видається марним, і не буду намагатися їх вчити і що-небудь їм доводити.. Я буду існувати серед них, використовувати їх, і видивлятися навколо, щоб знаходити "своїх".