Настроение сейчас - Никакое

Нашла у себя на форуме сочинение, которое писала для сестры. Кто поймет - оценит.
А небо плакало дощем
(Твір - есе)
Дощ... Важкі сині краплі барабанять по підвіконню, створюючи невеселу пісню осені. Вода швидко завойовує останні ділянки суходолу; люди дістають парасольки, а ті, хто забув їх сьогодні вдома, біжать все швидше і швидше, щоб сховатись від гніву небес. Небо затягнуте чорними хмарами, і ні одного тобі світлого проміжку блакитного неба неможливо знайти.
Запах дощу відчувається і в кімнаті, де змішується з ароматом кави і атмосферою смутку, який домінує в оселі.
Десь лунає пісня В. Козловського «А небо плаче...». Вслухаюся в слова пісні, і розумію, що вона як раз підходить до подій недавнього минулого.
А небо плаче грозами, грозами.
Вмиває серце сльозами, сльозами,
Я знов скажу : «Люблю...», а ти не чуєш слів...
А небо плаче грозами...
Як і небо плаче дощем, так і моє серце обливається гарячими сльозами розкаяння. Питаю себе: чому так сталося... адже все йшло так гарно і романтично... Дивлячись, як краплі дощу стікають по склу, згадую, як разом з Ним тікали від грози, як ховалися під чужим під’їздом, а коли стемніло, бігли додому, утрапляючи в калюжі, як сміялися над мокрими скуйовдженими зачісками...
Спогади. Які бажані вони іноді, і як хочеться все забути, коли болить душа. Дивлячись на сіре небо, розумієш, що було і що могло бути, але вже ніколи не станеться.
Поступово приходить відчуття провини. І серце вже не сльозами обливається, а наче його хто стискує залізними лещатами... навіщо ти так вчинила? Все ж могло бути інакше... Але як неможливо два рази увійти в одну і ту ж річку, так неможливо повернути ті сказані гіркі слова. Те, що вже втрачено – не повернеш.
Втішаю себе думками, що так буде краще для нас обох. Мозок розуміє, що вчинила вірно, що не потрібно обманювати людину, яка небайдужа, але серце не хоче розуміти раціональність розуму.
І знову сльоза котиться по щоці. «За що все це, чим я винна?» - скрикує душа і не змовкає... Хочеться вибігти з кімнати надвір підставити обличчя під холодні краплі осінньої негоди и просто мовчати. Хай дощ змиє біль втрати. Вода змиває все: і сльози з почервонілого обличчя, і невеселі думки.
Сховатись можливо від будь-кого, окрім самої себе.
Скоро прийде зима і життя зміниться, сподіваюсь, на краще. Прийдуть нові турботи, нові проблеми, новий рік постукає у вікно. Час не дає нам залишатися такими, якими є зараз. Хтось із нас змінюється в кращу сторону, а хтось навпаки. Новий день принесе на своїх крилах нове життя, нове майбутнє. Ми всі це розуміємо. А поки що залишається просто мовчати і тамувати біль від назавжди втраченого кохання.
Небо плакало дощем, змиваючи солоні сльози з почервонілого обличчя.
А серце благало: «Пробач...»