Якщо в тебе починають плавитися мізки – бери відпустку! Але як взяти відпустку від психоделічної реалії життя? Кожного ранку їдеш у трамваї і бачиш десятки вже втомлених облич… А може вони просто сплять? Або чекають - не дочекаються аби доїхати на роботу – витягнути подушку з шухляди і – спати, поки не прийде BIG BOSS, який (ну як завжди) запізниться, бо є Богом, бо має гроші. Всі ці обличчя, всі ці пусті зіниці дивляться на тебе неначе з докором: «Якого хуя ти тут стоїш в цьому трамваї, займаєш місце, в яке влізла б чиясь сумка чи нога, якого ти забираєш наш кисень, і взагалі, нахріна ти народилася? Жити й дихати було б легше, не пила б марно Н2О, якої і так мало залишилося -> Сходи -> асфальт, засипаний лушпинням від насіння; голуби, які сруть всюди, де є вільний простір; собаки, на яких сидять блохи; бімж, який просить милостині. Стоїть з простягнутим пластмасовим стаканчиком. І хоче грошей. «Допоможіть хто чим може». І люди кидають по 10 коп., по 5, по копійчині. І на що він їх витратить ці гроші? Ніхто про це не подумав… Бо вигляд в нього жалюгідний, ось і все. А витратить він їх не на труси, не на шкарпетки, а на алкоголь\сигарети\хліб. -> Сходи -> Бабці, які продають квіти, на які все одно ні в кого немає грошей\настрою. Все довкола запліснявіло. Втратило колір, смак, все втратило. Всі стимули до життя закінчилися. Залишилося лише тупо існувати. З надією в серці. А може і без надії. Хто як. Хто як хоче… -> Метро. Давка біля каси. Ті ж самі обличчя та пусті зіниці. І ось ти починаєш задихатися. Ти хапаєшся за горло, роззявивши рота в надії, що хоч трошки О2 попаде тобі до легенів, бо не хочеш помирати, бо хочеш жити *need kislorod*, але ми самі себе винищуємо. Ми – тварюки\падлюки. Ми їдемо щоранку як риби в акваріумі, з такими ж очами. Як тюльки в банці – в такій же позі. Бо нас багато. Відпусток на всіх не наберешся. Та й чимало коштує ця відпустка – смерть… Зате як добре, коли ти там, і там все О`kей… Але мріємо. Бо не нешкідливо мріяти. А шкідливо не мріяти…
