А душі дивляться на сонце,
Воно згори сприймає їх,
Таких облізлих і худих,
І знов вдивляється в віконце.

Вони з дірою біля серця,
Проте бажають теплий світ,
Де над рабою стигне гніт,
І небо з’їло бездну перцю.

Проміння його в нас влучає,
Та не прицільним є вогонь,
Бо він, як ангел біля скронь,
Курок натягне, бо кохає.

Чи може бути чорним - світло?
Тримаю пензель я в руці,
Навожу в душах цих – рубці,
Та плачу…плачу…дуже прикро.