Настроение сейчас - Я лучик

Жив був на світі промінчик. Кидався він від крайнощів до крайнощів...а чому? бо рухався швидше, ніж думав. І ось настає день ,коли цей промінчик бачить сонце. Вона горить, гріє, таке відкрите та щире. Воно закликає "іди до мене, бо ми схожі, а мені так самотньо". І він поринув, подалі від нічого і по ближче до всього. Та раптом між ним і сонечком постає темрява. Холодна важка темрява. Космічні роки поділяють їх, та промінчик нічого не бачить, просто летить. Та раптом він відволікся, побачив свого друга, який йшов від тої зірки. Він плакав, та тьмянів на очах, ставав частиною темряви, а потів і взагалі зник. Промінчик тільки здивувався, і вже хотів продовжити пошук. та загубив Сонце. Кругом була тільки темрява. Він закричав "Зірко! Де ти Є? Чому ти не світиш мені!". "Мені ніколи ,- одповіла вона. Зачекай трохи...". Майже як оператор зв’язку. А промінчик і став як вкопаний, і почав думати. "Як тут темно, і холодно, невже завжди так?". Раптом у випадково клаптику Нічого з’явився його друг, то були останні секунди, і було чутно як із схлипом він стає частиною нічого. Тоді і зрозумів промінчик, що не побачити йому сонця, і не долетіти до неї. Бо всюди навкруги його побратими, вони його не пропустять, бо останнім їх бажанням було загасити собою ту Зірку, що так легко гасить Промінці.