Теплі сльози зими омивають місто. Нещадно та методично хмари поливають кожний шматочок живої землі, наливаючи її свинцевою тяжкістю неба. Ти вже не пам’ятаєш про сонце, тільки знаєш що ця сіра доба тягнеться вже дуже довго. Кожна краплина цього, всіма проклятого, дощу мозолить тобі око, не дає думати. Вона наче піщинка у взутті, заважає йти далі незважаючи нінащо. Природа та люди заклякли… Невимовлені слова так і залишилися у горлянках, разом із серцями їх скував смуток, та холодний осінній туман. Цей ненависний дощ, він падає на мене, та висмоктує життя, висмоктує всі фарби, а потім спльовує в міський колектор. Тоненькими струмочками стікає з кожного забираючи його страх, любов, настрій, а замість цього з неба падає важка, розбухла вата забуття і сірості. Ніяка парасолька не врятує тебе від падаючих мрій, що розбиваються у калюжах на маленькі відблиски сонця. А місто наче повісили. Все тяжче і товще стає мотузка на твоєму горлі, ти бачиш як із тебе скрапує життя, та падаєш на коліна перед сталевою завісою відчаю, а потім завмираєш. Вода, що була змішана з міським смогом та цигарковим димом, змила останні сліди життя. Залишила місто чистим аркушем, потім усе це вкриється білою титульною сторінкою, на якій буде записано «Не відкривати до весни».