Автор: Selena Sivercold
Перекладач: xAFFLICTIONx
Двері.
Як я не люблю двері, особливо зачинені.
Ось і зараз, наполегливо натискаючи на кнопку дзвінка, мені хочеться спалити, пробити ці двері тараном, збити з завіс цей масивний прямокутник.
Біля мене вже зібралась компанія чоловік десь з чотирьох. Всі вони були однаково моторошно одягнені, ніби на маскараді, з чого я зробив висновок, що вони поспішають на свято з нагоди дня народження господаря квартири. На мене дивилися скоса з все більш зростаючим інтересом, намагаючись спіймати в мені знайомі риси.
Так, хлопці, моє обличчя має бути вам знайоме, але тільки не з VIP-тусівок, а з афіш і плакатів.
Ненавиджу плакати, фото сесії і камери загалом. Я всюди виходжу з мертвими, скляними очима. Не може один кадр передати тих емоцій, які я вкладаю в своє серце.
І, здається, мене все ж таки впізнали…
Від компанії відділився(-ася) найбільш пристойний(-на) на вигляд молодий(-а) хлопець/дівчина із синім волоссям а-ля «Мана, найкращі роки» і попрямував(-ла) було до мене, як тут…
Двері відчинились.
І на порозі з’явився сам господар квартири, винуватець свята, у такому яскравому «сценічному» костюмі, що я мимоволі замружив очі. Він уважно оглянув тих, що зібрались біля дверей, і, коли його погляд зупинився на мені, вираз обличчя різко змінився. Здавалося, він зібрав усю неприязнь, що була у нього, і направив її мені в душу. Спокійним, але з відчутною долею металу, голосом він промовив:
-Рукі, йди звідси. Тобі ж було сказано більше не повертатись сюди. Іди. Не змушуй мене застосовувати силу. І пропусти людей, - він кивнув на гостей, які слухали його з відкритими ротами.
-Гакт, але ж ти знаєш, що я не відступлюсь. Мені просто потрібно побачити його. В останній раз. І присягаюся, я більше сюди не повернусь…- відчуженим тоном сказав я. О, якби він знав, яких зусиль мені зараз коштує не закричати на нього, не накинутись з кулаками, не закатити істерику.
Але я не збираюсь так принижуватись.
В мене, знаєте, ще є гордість.
-Рукі, повторюю ще раз – пропусти людей, - промовив він ще більш наполегливо, ще більш холодно. І звідки тільки береться цей холод?
-Я теж ще раз повторюю – я не відступлюсь. Поклич Уруху! – я вже почав втрачати самовладання й спокій, що я так довго збирав по краплинкам для цього візиту. Гакт помітив ті рішучі, замішані на божевіллі, іскри в моїх очах і ширше відкрив двері.
-Добре, заходь. Та це лише в останній раз. Пам’ятай, ти присягнувся… - він впустив нас до коридору. Та компашка, захоплено перешіптуючись, шмигнула в хол, де вже на всю гриміла музика, було свято. А я так і залишився стояти в коридорі. Через декілька секунд, які, як пишеться у дешевих романах, здалися мені вічністю, вийшов ти.
Гакт, певно, залишився з гостями. Тактовна людина, нічого не скажеш.
Коли я побачив тебе, моє серце підстрибнуло і застрягло десь у горлі, шалено пульсуючи. Боже, скільки ми не бачились?! День, тиждень…а можливо місяць?... Без тебе час тягнеться ,ой, як довго. Не кинутись тобі на шию від почуттів, які мене переповнювали, обійняти, поцілувати мене стримував лише твій погляд.
Надмірно-холодний.
Він може заморозити моє серце. Точніше, вкрити його уламки памороззю.
Адже воно давно розбите…
…тобою.
-Таканорі, йди звідси, - повторив ти слова Гакта, - я ж просив тебе не приходити. Я ж говорив тобі, що не хочу тебе більше бачити.
Я мовчав, вслухуючись у твій голос, одночасно такий знайомий та рідний, і у той самий час промовляючий такі чужі слова.
Ти ж ріжеш мене без ножа, Койю…
-Таканорі, навіщо ти весь час повертаєшся? – з глухою прикрістю промовив ти. – Навіщо?!
-Просто я кохаю тебе…- прошепотів я, опускаючи очі.
-Це вже я чув! І не хочу більше!... Навіщо ти сюди прийшов? Побачити мене?...Побачив?! Тоді йди! Йди і більше ніколи не повертайся! – кричав ти, а я все стояв з опущеними очима, неначе хлопчик, що провинився.
На віях випала роса із сліз.
Гірких солених сліз.
Ну, нічого, - намагався я заспокоїти сам себе, - скоро це все скінчиться.
Тяжкість револьвера, який був забутий на певний час, знову відчутно відтягнула карман піджака.
Вона й додала мені сили та шаленої рішучості.
-Уруха, якби ти тільки знав, як мені погано…мені боляче бачити тебе тут, у чужій квартирі, з чужою людиною, з такими чужими очима… Але я піду. Піду вже назавжди. І ти мене більше ніколи не побачиш. Та лише дай мені відповідь на одне запитання…
Я дивився тобі прямо в очі. Ти відсахнувся, злякавшись.
-…Скажи, чому ти пішов від мене до Гакта? Чому? Адже в нас було все так добре…Поясни мені, що я зробив не так?...
-Отож-бо й воно, Таканорі, у нас все було добре. Навіть занадто добре. Ти давав мені занадто багато свободи. А я не люблю свободу! Не вмію бути вільним!...Мені потрібно підкорятися, мене потрібно тримати на повідку!...Моє кохання у підкоренні, - відрубав ти, ніби вивчений урок.
Господи, що він з тобою зробив?!...
-Так, я не вмію підкоряти, я дарую занадто багато свободи, але ж я кохаю тебе! Кохаю всім серцем, всією душею, життя за тебе віддам, якщо буде потрібно!... розумієш?! А для нього ти лише лялька, лялька з гарненьким личком, - я в останній раз намагався звернутись до твого здорового глузду. Але ти був непроникний…
Тоді я притягнув тебе до себе обома руками і доторкнувся губами до твоїх губ. Я вклав у цей поцілунок усю свою любов, увесь свій біль, увесь свій відчай… я намагався передати тобі все, що не міг сказати словами.
Я віддав тобі свою душу, своє серце, свій розум. Свою пристрасть, свою ніжність, своє тепло. Свою кров з вен, повітря з легень, світло з очей.
Я віддавався тобі весь, без півмір, півпочуттів, півправди, півбрехні. Увесь, до останньої краплі, до останньої строки, до останньої крапки.
Не знаю, як довго тривав наш поцілунок, але рівно до того моменту, як ти прийшов у себе і з усієї сили відштовхнув мене. Твої очі були зовсім шаленими і приголомшеними, від чого здавалися ще більш прекрасними. Ти злякано обернувся на делікатний кашель за спиною.
-Сподіваюсь, аудієнція скінчилась? – з викликом запитав Гакт.
Я кивнув:
-Так.
Я в останній раз заглянув у твої очі. В твої прекрасні горіхові очі. І побачив у них сльози. Сльози і відблиск минулої ніжності. Що ж…
Все скінчено.
Я йду, як ти й хотів…
-Прощавай, - сказав я, не впізнавши власного голосу. Титанічним зусиллям змусив себе відвернутись, і п’яною ходою пішов до дверей.
Зупинившись біля порога, я сказав Гакту, який у цей момент відчиняв двері:
-Гакт, бережи його. Зрозумій, який скарб тобі дістався. Я не тримаю на тебе зла, повір… і віддай це Койю, - я згадав про конверт у внутрішньому кармані. Вручив його Гакту, який дивився на мене з дивною сумішшю поваги й жалю.
-Це моє останнє прохання… Будь ласка… Тільки бережи його і… щасти вам. З Днем народження, - сказав я і, не обертаючись, поплентався геть.
Геть з цього дому, геть з цього життя…
…Револьвер.
Такий простий, і довершений у цій простоті.
Сонячний відблиск приковує погляд, а зручний курок так і проситься під палець.
Я вже й не згадаю, де я його придбав…Здається, в якійсь антикварній лавці за безцінь.
Ніколи не захоплювався зброєю, але зараз вона мені стане у пригоді.
Цей старий револьвер має відслужити мені останню службу.
Койю, я віддав тобі все.
Окрім тіла.
Окрім тієї нікчемної оболонки з м’яса, кісток і крові. Ти просто не в силах у мене її забрати. Але вона мені не потрібна. Без тебе вона марна, як самотній чобіт, загубивший свою пару.
І я не хочу, щоб ти бруднив об неї свої білосніжні руки, вкриті м’якою тонкою шкірою. Одночасно божественно граючих на струнах гітари та на струнах моєї душі.
Я сам її позбавлюсь.
Адже все так просто – приставляєш дуло до скроні…
А серце б’ється все швидше, а серце кричить: « Зупинись, що ти робиш?!» - а нерозумне сердечко хоче жити…
…Обережно натискаєш на курок…
А в голові мозаїка з думок…
Господи, який холодний метал…
Адже він ніколи не дізнається про мою смерть…
Але цей холод такий приємний…
Ну і що?! Адже я йому не потрібний…
Адже я його більше ніколи не побачу!...
Прощавай.
Як вирок.
…І стріляєш.
«Милий, дорогий мій, любий Койю,
Якщо ти читаєш ці строки, то мене вже немає на цьому світі.
Я пішов.
Я сподіваюсь на те, що ти прочитаєш це маленьке послання перед тим, як кинути його у полум’я.
І сподіваюсь, що ти вибачиш мені…
Пробач мені, що прийшов у твоє життя без запрошення. Ти мав право мене вигнати. Але ти дав мені притулок, хоч і не на довго, але дав. Дякую тобі за це.
І я більше не повернусь, не потурбую тебе.
І пізно заливати сльозами чорнила.
І я тебе ні про що не прошу, крім одного…
Хоч іноді згадуй мене, дивлячись на зачинені двері…
Більше нічого.
Адже не можна зайти в зачинені двері, не відчинивши їх…
Я кохаю тебе.
Твій непроханий гість,
Таканорі.»